Спецпроекти
18.05.2022

Герої серед нас

Після перемоги, ми будемо писати про те, що відбувається в Україні зараз, як про час героїв. Війна, яка в одну мить поставила на межу життя й смерті тисячі українців, пробудила в них людяність, доброту і взаємопідтримку. Все це робить українців Народом, здатним протистояти Мордору, яким для всього світу стала сучасна Росія. Злочини цих самопроголошених «визволителів» в захоплених містах і селах України важко навіть уявити в 21 столітті. Вони мають бути засуджені людством на новому Нюрнберзькому трибуналі, який винесе свій вирок людиноненависницькій політиці Росії, що загрожує всьому цивілізованому світу.

Проте в темні часи одразу видно світлих людей. Сьогоднішня розповідь про них.

Герої серед нас

Ангел із Ворзеля

В перші дні війни родина знаменитого українського композитора Ігоря Поклада, яка знаходилася в курортному передмісті Києва під назвою Ворзель, виявилася відрізаною від цивілізації. Коли росіяни спробували висадити десант на військовий аеродром в сусідньому місті Гостомелі (там, де через кілька днів окупанти спалили найбільший у світі транспортний літак АН-225 «Мрія»), здавалося, що війну можна буде перечекати в підвалі будинку. Однак вже наступного дня Ворзель опинився в цілковитій блокаді: на вулицях з’явилася ворожа техніка і «визволителі» взялися хазяйнувати в спорожнілих будинках.

Дружина композитора Світлана розповіла про ворожий наступ у соцмережах: «Колись я вважала, що якісь буденні речі можуть розділити життя на «до» і «після»… Тоді ще я не знала, як виглядає війна… Ось зараз я чую звук сирени, а мені вже не страшно. Бо вибухи від танків, мінометів, свист «градів», «смерчів» і ще якогось лайна, від якого здригається все навколо – оце справді страшно… Страшно, коли ця мерзота їде повз твій будинок з автоматами, націленими на нього. І ти здогадуєшся, що автоматна черга поряд – це чиєсь обірване життя. Вони стріляли по всьому, що ворушилося. Страшно, коли ти вночі дивишся, чи дихає ще твій чоловік і твоя мама, бо вони повністю знесилені. Страшно, коли твої собаки не розуміють, що відбувається, і гавкають, як оскаженілі… Коли ти не думаєш, що буде завтра, а просто скидаєш собаку у підвал… що буде, те буде».

Майже два тижні вони провели в підвалі свого дому – практично без зв’язку, світла і тепла, під постійними обстрілами. Воду приносили сусіди, їжу готували в дворі на багатті. Коли оголосили перші гуманітарні коридори з Ворзеля, сусіди виїхали. Поклади лишилися втрьох: Світлана, її 84-річна мама та Ігор Дмитрович, який у грудні відсвяткував 80-річний ювілей. І дві собаки, які теж були членами родини. Пані Світлана прокоментувала це так: «У ФБ писали, що ми відмовилися евакуюватися… Все було не так. Собак великих в автобуси не пускали. Це перше. Без них ми б не поїхали… Багато хто їхав самі транспортом. У нас на той час був розряджений повністю акумулятор і не було бензину, бо все використали на генератор. Це друге… Йти до пункту збору кілометри два з двома, які майже не рухаються??? Це останнє. Ми просто не могли евакуюватися».

І в цей момент під їхніми вікнами з’явився Янгол на ім’я Костя. Саме так пані Світлана охрестила Костянтина Кястутісовича, який, прочитавши оголошення у Дмитра Гордона, що Поклади залишилися в небезпеці, кинувся на допомогу, знайшов їх у будинку і на свій страх і ризик, під обстрілами, через ворожі блокпости вивіз родину композитора в більш безпечний Київ.

Так почалася волонтерська місія з порятунку інших жителів окупованих територій, які опинилися в заручниках у «визволителів». Пані Світлана взяла на себе збір інформації – де і кого треба забрати і вивезти – а Костянтин кожного дня брав ці списки і їхав рятувати людей. По дорозі туди машину по можливості забивали продуктами, водою, ліками, кормами для тварин, які так само стали жертвами війни, залишившись без домівок і господарів. «Ці офіційні евакуаційні колони – вони дуже регламентовані. Там автобуси мають без зупинки прослідувати до певного місця, час на зупинці теж обмежений і водій не має права навіть вийти з машини, щоб комусь допомогти. А там же лишилося багато літніх людей, які ледь ходять. Багато з них усі ці дні практично не їли. Я ніколи не забуду, як знайшов під сидінням пачку печива і віддав бабусям, а вони одну штучку ділили на трьох, щоб кожному дісталося», – пояснював Костянтин в інтерв’ю журналістці із Праги Марії Строєвій-Волічковій.

У нього був свій затишний будинок в Бучі, куди в один із перших днів війни влучила російська ракета. У нього була машина, якою він почав вивозити людей іще в перші дні війни й яку розбило вибуховою хвилею. Потім машину для порятунку людей йому дала компанія Uber. Загалом за цей час внаслідок обстрілів йому довелося поміняти кілька машин.

Кожна така поїздка – це величезний ризик. Костянтина рятує те, що в нього литовське прізвище і паспорт громадянина Казахстану (три роки тому він був змушений тікати з країни після виборів і оселився в Україні), які дещо збивають з пантелику росіян на блокпостах. А може справа в його впевненості, людяності й неабиякій витримці, адже іноді доводиться чекати пропуску по кілька годин, проходити принизливі процедури обшуку, нерідко продукти, призначені для голодних людей Ворзеля, переполовинюють на блокпостах. «В окупованому Ворзелі, щоб вийти на вулицю, треба обв’язати себе білими стрічками і при наближенні до російського військового треба піднімати вгору руки. Інакше тебе можуть просто на вулиці розстріляти. Я бачив, як в колону машин, які евакуювали людей, влучили з крупнокаліберної зброї. А ти їдеш і в жодному разі не можеш зупинятися. Навіть дивитися в бік постраждалих не можна. Мовчки проїжджаєш і все. Якщо відреагуєш – будеш наступним», – розповідає Костянтин.

Кожна така поїздка – це як окреме життя. Колись Костянтин про це, можливо, напише книжку. Він писатиме про те, як вивозив із Бучанської лікарні дівчинку, яку росіяни півтори години протримали на блокпосту, чекаючи, коли в балоні закінчиться кисень, і відпустили, коли його лишилося на 3 хвилини – і вони встигли! Про 15-річну дівчинку, яка 10 днів провела в підвалі в полоні у росіян, у якої на очах розстріляли її маму і 14-річного друга. Про вбитих росіянами жителів Ворзеля, Бучі, Ірпеня, Бородянки – старих, жінок, дітей, які тижнями лежали на дорогах, бо «визволителі» нікому не дозволяли їх поховати. Про мирних українців, які померли, заблоковані окупантами, у своїх підвалах від голоду – в ХХІ столітті.

За цей час їхня волонтерська команда розрослася: з’явилися нові машини, водії. Кожен із ворзельців, хто виїхав, намагається підтримати сусідів, які лишилися: збирають кошти, передають речі і продукти. Бували і прикрі випадки – одну родину, яку вивезли із Ворзеля, просто не було де залишити, бо рідні, які просили про порятунок, на той час уже виїхали з Києва. Тож довелося рятівникам самим просити друзів прихистити стареньких.

І все ж, безумовного добра набагато більше. «Я в ці дні війни народився заново. І я пишаюся, що я в Україні і є частиною цього народу. Бо, коли я бачу, з якою турботою і самовідданістю люди ставляться одне до одного, я розумію, що ця нація непереможна. Її неможливо окупувати, зробити рабами, бо неможливо поставити на коліна тих, хто готовий померти одне за одного», – каже Костянтин.

За неповних два тижні Костянтин із друзями лише з окупованого Ворзеля вивіз більше 60 людей. А загалом вони врятували із небезпечної зони біля півтори сотні людей. І щодня везуть туди тим, хто лишається, 700-800 кг гуманітарної допомоги, зібраної простими людьми.

І завтра зранку вони знову поїдуть крізь ворожі блокпости, під кулями і настороженими поглядами окупантів, готових розрядити в тебе автоматну чергу. Поїдуть, бо на них чекають і сподіваються. Бо це ще один шанс витягнути когось із того пекла і повернути в Україну. Україну, яка вже перемогла, бо в неї є такі люди.

Війна нескорених

Життя Володимира Ковальського поділилося на «до» і «після» 15 березня 2016 року. Тоді, коли він, командир групи розвідників, разом зі своїми хлопцями вийшов у сіру зону в районі села Ясне біля Донецька, де були позиції російських найманців, і випадково наступив на замасковану протипіхотну міну. Він ішов першим, тож головний удар прийняв на себе. Вже тоді, коли хлопці на саморобних ношах несли його до своїх, а потім евакуйовували до лікарні у Волновасі, прийшло чітке усвідомлення – ніг у нього більше немає.

До того у нього було звичайне життя щасливої людини. Народився на Херсонщині, в Каховці, закінчив там технікум, переїхав до Києва, вступив одразу на другий курс КПІ імені Сікорського. Отримав освіту інженера-конструктора, працював  у будівельній компанії ТММ, в компанії з виготовлення металевих меблів УХЛ-МАШ. Одружився, разом з дружиною оселився в Бучі під Києвом.

Коли почався Майдан, не зміг лишитися осторонь. Бував і на барикадах, і в гарячих точках. А коли почалася війна на Донбасі, у 2015 році добровольцем, як офіцер запасу, попросився на передову. Дружині, яка чекала їхнього первістка, пообіцяв обов’язково повернутися і бути з нею поруч на пологах. Коли сталася трагедія біля Донецька, Катя була на восьмому місяці.

«Я зрозумів, що мені просто потрібно прийняти все – іншого вибору у мене немає. Можна було б, звичайно, впасти в депресію, почати вживати алкоголь, але від цього мені легше не стало б. Дружина вагітна, мати в сльозах… якщо б я панікував, це була б катастрофа», – розповідав пізніше Володимир в одному з інтерв’ю.

Ще в госпіталі він загорівся ідеєю повернутися до повноцінного життя в рамках спортивного проекту для ветеранів АТО з інвалідністю. Щойно отримав перші протези – одразу ж поїхав у спортзал. А 10 травня, через півтора місяці після поранення, він стояв поряд з дружиною «на своїх двох», приймаючи на руки свого первістка. Сина назвали Дмитром.

Перші протези були досить незручними і болючими. Але про Володимира дізнався американський фонд «Revived Soldiers Ukraine», волонтери якого опікувалися медичною реабілітацією поранених українських солдатів. Завдяки фонду було зібрано необхідні кошти на нові протези та лікування й реабілітацію в Prosthetics and Orthotics Associates в Орландо (Флорида). Там же Володимир отримав від центру безкоштовно бігові протези ніг.

А далі почалося повернення до активного і спортивного життя. Володимир став на протези і ходив так, що з першого погляду ніхто й не здогадувався, що в нього немає ніг. У спортзалі він шокував усіх, навчившись стрибати на скакалці та присідати зі значною вагою (те, що для звичайної людини видається звичним, на протезах зробити практично нереально). В команді «Ігор Нескорених» він був одним із найстарших, але ніколи не пас задніх.

Він сам водив машину на далекі відстані, закінчив курси бізнесу, відкрив своє СТО – займався ремонтом інжекторів, форсунок дизельних машин. Побудував у Бучі будинок для себе і родини. Часто відвідував поранених у Київському і Ірпінському військових госпіталях, власним прикладом показуючи, що ампутація – це не вирок, а лише нові реалії, в яких можна і треба жити повним життям. Він став одним із облич рекламної кампанії Благодійного фонду «Відродження захисників України»…

… 24 лютого 2022 року застало Володимира Ковальського в рідній Бучі. Він навіть не думав кудись їхати, вивозити родину. В перший же день записався до місцевої Територіальної оборони, разом із земляками взявся облаштовувати блокпости. 26 лютого отримав зброю.

«Коли почались бої за Бучу, у глибині душі я сподівалась, що він не буде у перших рядах — з таким пораненням. А він пішов. Я знаю, що Вова патрулював місто із іншими місцевими біля магазину «Новус». Вранці 27 лютого він вийшов з дому і пішов на свій пост», – розповідала його знайома і волонтерка Марина Соколова.

Тоді, 27 лютого, в центрі Бучі розгорілися запеклі танкові бої. Володимира Ковальського було поранено. І тоді він лишився на барикаді прикривати відхід побратимів із Тероборони. Ціною власного життя.

Більше місяця Буча була окупована російськими військами, які займалися мародерством та терором місцевих жителів. На вулицях лежали тіла загиблих – як окупантів, так і простих громадян, поховати яких не було жодної можливості. Зрештою, 11 березня в центрі Бучі біля храму святого Андрія Первозванного та всіх святих українського народу з’явилася братська могила, у якій знайшли спокій 67 бучанців, які стали жертвами російської агресії. Серед них – і захисник Бучі Володимир Ковальський. А частина тіл так і не була ідентифікована.

…А над Гостомельським шосе, яке з’єднувало Бучу із Києвом, досі можна побачити рекламний щит Благодійного фонду «Відродження захисників України», на якому зображений Володимир Ковальський. Герой, який захищав Україну до останнього. Чиє життя забрала російська кривава орда.

Поділитись цією сторінкою
facebook twitter linkedin telegram viber whats-app envelope copy