Хакнути смерть: як парамедики рятують життя іншим, ризикуючи своїми

Війна в Україні почалась у 2014 році. Спочатку росія анексувала Кримський півострів, а потім розпочалися бойові дії на сході країни в Донецькій та Луганській областях. Українська армія не була готова до такого розвитку подій, не вистачало елементарного. Це стало причиною для формування в Україні потужного волонтерського руху. Тут кожен займався тим, що у нього найкраще виходило: хтось забезпечував військових харчуванням, хтось шукав амуніцію для ЗСУ, хтось пішов добровольцем до війська, а хтось – рятувати життя у складі новостворених добровольчих парамедичних батальйонів. Наприклад, Яна Зінкевич створила “Госпітальєри”, а Юлія Паєвська —  “Ангели Тайри”. 

Військові медики зазвичай працюють на трьох лініях. Перша пов’язана з евакуацією поранених та загиблих з поля бою. Тут задача парамедика спинити кровотечу, контролювати дихання і, головне, швидко довезти їх до більш безпечного місця, де буде надана  кваліфікована допомога. 

Друга лінія — це реанімобілі. Тут уже працюють люди з медичною освітою: лікарі, фельдшери, які можуть поставити крапельниці чи дати відповідне знеболювальне. 

А третя лінія — це вже госпіталі, лікарні, де працюють професіонали, які здійснюють операції та всі необхідні пораненим маніпуляції.

Більшість добровольців-парамедиків працюють на першій лінії.

“Безкоштовні медики” їдуть туди, куди ніхто не хоче їхати

Євген Тітаренко, український кінорежисер, позивний “Режисер”. 

Він народився в Одесі, навчався в Києві, мав власну кіностудію в Ялті. Але після анексії росією Криму прихопив з собою камеру і відправився в зону бойових дій на схід України. Спочатку в ролі документаліста. А потім приєднався, як парамедик до добровольчого формування “Госпітальєри”. 

Перебуваючи у зоні бойових дій, відзняв 120 годин матеріалу, що став основою для фільму “Війна заради миру”. Фільм потрапив до списків одного з російських кінофестивалів. Ніхто самого фільму ще й не бачив, але серед пропагандистів і політиків почалась істерика. Погрози в бік організатора фестивалю, звинувачення режисера в розпалюванні ворожнечі. Врешті на Євгена Тітаренка в росії відкрили кримінальну справу. 

Протягом 2017-19 років Євген Тітаренко зняв документальні фільми “Дніпро — форпост України”, “Шляхами героїв”, “Битва за Дніпро”,  “Праведники”, “Чорнобиль 35“

У 2019-2020 роках завдяки гранту “Держкіно” Євген Тітаренко знімає фільм  “Евакуація”, який показує весь шлях постраждалих під обстрілами з лінії зіткнення до шпиталю і до кваліфікованої медичної допомоги. Прем’єра відбулась у березні 2021 року.

Коли почалося повномасштабне вторгнення російських військ до України, Євген повернувся до своїх обов’язків парамедика. “Наша грядка” підписує Євген фото з побратимами у соцмережі. Каже, що військові називають їх “безкоштовними медиками, які їдуть туди, куди ніхто не хоче їхати”. Спершу він був у Київській області, де рашисти чинили свої звірства, нині служить у Харківській області.

“Ми продовжуємо вивозити поранених, допомагати цивільному населенню і …годувати покинутих тварин. Не кидайте їх, бл…!”, — просить в одному з дописів Режисер. 

Він говорить, що в сучасних умовах головний виклик для парамедика — це зберегти власне життя:

— Вбити медика для російського солдата — то великий бонус, — каже Євген Тітаренко. — Смерть одного медика прирівнюється до десяти військових. Адже якщо немає медицини, серед бійців починається деморалізація. Тому бути медиком — це небезпечна річ сьогодні.

Справжньою проблемою для парамедиків, які вивозять поранених з лінії зіткнення, є недостатність броньованих автомобілів. Євген Тітаренко показав на відео автомобіль, що від ворожих куль схожий на решето: 

— У березні я записав відео, де оголосив про збір коштів на броньовану автівку. Відео швидко розійшлося, набрало велику популярність в інтернеті. А поки ми збирали кошти на автівку, то вже стало проблематично її придбати. Бо всі якось схаменулися: “О, точно, парамедикам треба броньована машина” і кинулись купувати. В кого одразу були кошти, випередили нас. Але нам все одно вдалося придбати її.

Євген каже, що зараз військовим медикам значно легше працювати, ніж у 2014-15 роках, адже є зв’язок, є транспорт: “Нам весь світ допомагає, якщо чогось не вистачає, то волонтери дістають і довозять”. 

Маючи все необхідне для роботи, парамедики можуть сфокусуватися на вдосконаленні своїх вмінь та навичок. Зараз військова медицина України демонструє значні досягнення. Оскільки війна триває вже 8 років, то є багато парамедиків, які здобули практичний досвід на полі бою. Багато професійних лікарів виконують свою роботу на високому рівні . “Відбулась еволюція у сфері військової медицини, — говорить Євген. — Тепер до нас їдуть з-за кордону переймати наш досвід”. 

На думку Євгена, головне для парамедика — це стресостійкість: “Може бути так, що вчора ти пив з людиною чай, а сьогодні рашисти її перетворили на фарш”. Треба з самого початку брати до уваги цю специфіку роботи. 

Стати парамедиком Євгена мотивувало бажання бути дотичним до всього, що відбувається в країні і при цьому бути корисним. Саме тому він обрав рятувати життя і розповідати про це світові. 

Треба їхати кожного разу, як вперше

Дмитро Субота, водій. Працює разом з Євгеном Тітаренко.

Працювати водієм під час евакуації не менш відповідально, ніж бути парамедиком:

— Робота водія полягає в тому, щоб доїхати з точки А до точки Б, не зважаючи на те, що відбувається навколо: стріляють, чи не стріляють, –  говорить Субота. — Я бачу все, що відбувається навколо через лобове скло та задні дзеркала, а парамедики бачать тільки те, що відбувається навколо поранених.

Задача водія зробити маршрут безпечним. В першу чергу, йдеться про світломаскування, оскільки за пораненими виїжджають часто вночі: “Треба заклеїти фари, позаклеювати всі вікна, щоб назовні не було видно як працюють з пораненими, і ворог не обстріляв машину”. 

Крім того, слід досконало орієнтуватися на місцевості.

— Треба досконало вивчити дорогу, їхати впевнено і вдень, і вночі, знати кожну яму. Особливо вночі, коли мусиш їхати з вимкненими фарами. Найважче їхати швидко, але обережно, — каже Дмитро. — Коли везеш пораненого, хочеться не завдавати йому зайвого болю, щоб йому було більш-менш комфортно, щоб не добити його. 

Кожен виїзд може бути останнім, але ми фартові

Катерина Галушка, 25 років. Випускниця історичного факультету Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка. Має три роки парамедичної практики.

Катерина завжди була активна, волонтерила у військовому шпиталі, спілкувалася з пораненими, військовими та волонтерами. 

— Я дивилась на весь той біль, на їхні життя і вирішила, що я теж маю зробити якийсь внесок у перемогу України. Тому одного дня, коли, гортаючи стрічку фб я натрапила на рекламу вишколу з тактичної медицини від “Госпітальєрів”, я одразу ж вирішила пройти навчання. Я вже багато чула про “Госпітальєрів”, захоплювалась Яною Зінкевич, тож подала заявку, а потім пройшла 7-денний курс з тактичної медицини, здала теорію і практику в умовах, наближених до польових. Саме тоді я відчула в собі потребу рятувати наших воїнів. Поїхала на першу ротацію і так понеслося. Три роки поспіль. 

24 лютого, коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, питання, що робити в Катерини не виникло. Досі вона працювала держслужбовцем, була пов’язана з ЗСУ. З 24 лютого доводилося працювати 24 на 7 в Бучі, Ірпені, Гостомел. Потім їх перекинули в Донецьку область: 

— Ми працюємо на передовій. Наша задача проскочити на лінію зіткнення та забрати поранених і загиблих. Під обстрілами. Іноді бувають думки, що цей виїзд може бути останнім. Але ми фартові. 

Катерина каже, що коли поранення легкі і постраждалих небагато, то складнощів не виникає: “Працюємо, як таксі, тільки в небезпечних умовах”.

Але коли поранених багато, а  в машину, в яку може поміститися три людини максимум, треба вмістити п’ять і кожному приділити увагу, проконтролювати стан, сказати добре слово, от тоді дуже складно: “Ти розумієш, що від твого алгоритму дій буде залежати чиєсь життя”. 

Найважче для Катерини — це евакуація цивільних. 

– Військові поранені — це логічно, як би цинічно це не звучало. Вони на війні, це їхня робота. А цивільні не тримають зброю, не командують батальйонами, не проявляють агресію. Вони страждають лише тому, що опинилися не в той час не в тому місці. У такі моменти іноді думаєш, що на цьому місці міг би бути хтось із твоїх близьких, які знаходяться в тилу. І це мені ще “пощастило”: я за весь час жодного разу не вивозила поранених чи мертвих дітей.

Три роки служби парамедиком важко позначились на психологічному стані Катерини. Рік тому вона звернулась по допомогу до психотерапевта через загострення ПТСР.

— Я не могла засинати, оскільки ніч асоціюється з небезпекою. Постійні недосипання, в свою чергу, позначились на стані здоров’я. З’явилась хронічна тривожність, а слідом за нею спазми м’язів, шлунку, з’являєтьсялась нудота, я не могла нормально їсти. Стала з’являтись роздратованість і агресія, коли ти можеш зірватися на рідних. На початку січня терапія закінчилась, я відчула полегшення і тут 24 лютого… Це найважчий період за три роки. Це зовсім інша війна. Масове використання артилерії, танків, БТРів. Більше тяжких поранень. 

Окремим ударом для Катерини стала особиста втрата: “ Під час ротації під Маріуполем загинув чоловік, якого я люблю. Інша дуже близька мені людина була заблокована на “Азовсталі”. Тепер його доля невідома”. 

Останні два місяці поки Катерина перебувала на ротації, вона каже, що навчилась зберігати контроль.

— Головне — холодна голова. Виключаєш всі емоції. Мислиш покроковими задачами, які ти маєш зробити. Не приймаєш необдуманих рішень, не думаєш, що болить. Головна задача — зберегти життя людини, щоб ніхто не відчув того, що відчула я, коли мені привезли тіло коханого хлопця. Щоб ніхто не відчував того, що відчувала його мати. Усвідомлюю, що в моїх руках шанс на те, щоб сім’я отримала додому, нехай пораненого, але живого бійця, і все інше відходить на задній план. 

Щоб стати хорошим парамедиком, треба думати, що перед тобою не людина, а  перед тобою задача. Відпрацьовувати, як на манекені. Чисто по алгоритму. 

За час цієї ротації Катерина вдосконалила знання з парамедицини. ЇЇ вперше поставили командиром цілої команди. Це абсолютно новий досвід і нові виклики. 

Зараз Катерина повернулась додому на переротацію, і це теж важко, бо емоції, які довго стримувала в собі, почали проявлятись, адже для них з’явився час і можливості.

Тайра та її ангели

Юлія Паєвська народилася 19 грудня 1968 року. 

Подруга Юлії Василіса-Євгенія Жарікова-Квятковська характеризує її як творчу особистість. Юлія створювала дизайн обкладинок для книжок, займалася комп’ютерною графікою.

Юля дуже любить працювати на землі і садити різні рослини. 

— Де б вона не була завжди щось насаджувала, – каже подруга. – Вона мріяла створити сад безперервного цвітіння. Я запитувала її: “Навіщо тобі ці квіточки під час війни?” А вона сказала, що так переключається, перезавантажується. 

За словами подруги, Юлія прекрасно шила і вишивала, професійно займалася керамікою, дизайном інтер’єрів. 

Шлях у парамедицину почався для Юлії Паєвської з Революції Гідності. 

“Участь у Євромайдані була для нас природньою”, — каже чоловік Юлії Вадим Пузанов. — Ми були активними учасниками і Помаранчевої революції, і Революції Гідності. Донька тоді ще мала була, тож були вдома з нею по черзі”. 

Оскільки Юлія працювала тренеркою айкідо і мала певні знання з надання першої допомоги, то долучилась до медиків Майдану. Потім її запросили вести курси з тактичної медицини. 

Як інструктор з такмеду Юля зрозуміла, що на фронті її знання і вміння потрібніші.

Юлія створила волонтерську групу “Ангели Тайри”, яка займається евакуацією поранених із зони зіткнення. 

Позивний Тайра виник випадково. Ще в мирний час Юлія Паєвська грала у комп’ютерну гру World of Warcraft, там потрібно було назвати свого персонажа. Гра пропонували свої варіанти, серед них промейнула і Тайра. Це зачепило Юлію. Тайра — це старовинний рід у Японії, а їй близька по духу східна філософія. 

Місія — рятувати життя

— Юля — боєць, воїн по життю, — говорить Вадим Пузанов. — У неї  характер непростий. Але у кого з воїнів простий характер?! Про її людяність говорити зайве. Те що вона робить, говорить саме за себе. Вона не ділить на своїх і чужих, допомагає всім: нашим солдатам, цивільним, навіть полоненим росіянам. Вона рятує життя. І в цьому вбачає свою місію. Те, заради чого народилася.

Спорт, як спосіб життя

Юлія Паєвська серйозно займалася плаванням, стрільбою з лука та айкідо. Айкідо — це не просто спорт. Це філософія та спосіб життя. Тайра має 5 дан. Вона є президенткою федерації айкідо “Мутокукай-Україна”. 

Професійні заняття спортом і фізичні навантаження під час евакуації поранених серйозно вплинули на суглоби. Якось, витягаючи когось із поранених,Тайра впала. Після цього випадку виявилось, що їй потрібна операція по заміні кульшових суглобів. А вже через кілька місяців після неї Тайра повернулась до тренувань. Юлія прийшла до спортзалу на милицях і дуже раділа, що завдяки спорту її тіло швидко відновлюється. 

Вона єдина з жінок, хто став учасницею збірної України в “Invictus Games” та однією з чотирьох жінок у “Warrior Games” — змагань для ветеранів та військових з інвалідністю. Вона вже завоювала золоту медаль з плавання та бронзову зі стрільби з лука на всеукраїнському етапі змагань і мала брати участь у міжнародних у Гаазі. Тайра планувала брати участь у трьох видах спорту: плаванні, паверліфтингу і стрільбі з лука. 

Для неї була дуже важлива участь у цьогорічних змаганнях. Тим паче, що у 2020 та 2021 змагання відмінили, через пандемію ковіду. Вся надія була на 2022 рік…

Полон і пропаганда

16 березня росіяни захопили Тайру в полон. Тайра брала участь в евакуації з Маріуполя цивільних.

— У мене немає можливості спитати того, хто був на місці подій, що там сталося, — говорить Вадим Пузанов. — Базуючись на тій інформації, яку я маю, можна зробити припущення, що Юлія евакуйовувала жінок і дітей. Біля селища Мангуш поблизу Маріуполя їх зупинили на блокпості. Її та водія затримали військові з тієї сторони і радісно повідомили, що вони спіймали славнозвісну неонацистку. 

Російська пропаганда малює з українців монстрів, які роблять звірства. 

Юля для таких цілей підходить якнайкраще. Вона доволі відома, має нагороди, наприклад “Народний герой”. Має визнання і досягнення. Для цих пропагандистських цілей вона стає в нагоді.

Тайра наче відчувала небезпеку і встигла передати флешку з відеозаписом з нагрудної камери про події в Маріуполі журналістам “Associated Press”. На відео знято події, що відбувалися в Маріуполі. Журналісти зробили нарізку з відео й оприлюднили його.

https://youtu.be/K9AW1_YyAhQ

На одному з кадрів вона звертається до російського полоненого: “Что ж мы тебе плохого сделали, солнце?!”. На іншому кадрі цивільна жінка питає чи будуть вони лікувати росіян, а Тайра відповідає, що “доведеться, бо вони військовополонені”. 

Одним зі звинувачень, що закидають російські пропагандисти Тайрі, є те, що вона начмед полку “Азов”. 

— Вона ніколи не була у складі полку “Азов”, — каже  Вадим Пузанов. — Це легко довести. Вона вже навіть не була військовослужбовою. Так, з 2018 по 2020 рік вона була командиром евакуаційного відділення 61 мобільного шпиталю у Маріуполі. Але після закінчення контракту працювала виключно як волонтер. А те, що в неї є фото з азовцями, то у неї багато з ким є фото. І якщо вона вивозила поранених з поля бою, то логічно, що там могли бути й азовці. 

Коли матеріал готувався до публікації, стало відомо, що Юлію Паєвську звільнили з полону. Тривала переговорна операція, яку ініціювало керівництво країни дало позитивний результат. Тайра у відеозверненні подякувала Володимиру Зеленському за своє звільнення. Подробиць поки що не розголошують. 

---

Сама Тайра опублікувала перший пост у соцмережах (орфографія і пунктуація збережена)

Поки що я не буду постити селфі

Вибачте

Моя вага на тепер близько 50 кг

Я занадто виснажена і виглядаю жахливо

Але мною опікуються найкращі лікарі і скоро я повернусь в стрій

Знову і знову хочу подякувати за обмін, що був безперечно чудом Господнім, і усім причетним до цього дива

Більше за все мені боляче за долю хлопців і дівчат, що сидять в застінках ворога – коли ти там здається що надії немає, і Україна уже не існує як держава.

Необхідно добитись аби всі полонені були захищені міжнародною конвенцією з прав людини, бо коли ми там – ми абсолютно безправні як раби. 

Жодних передач нам не дають, жодної інформації про сім’ю ми не маємо, лікарська допомога недоступна

Умови утримання нагадують концтабір, і я би не дуже здивувалась опинившись одного разу в газенвагені. І я не жартую, на жаль.

І це тільки малий відсоток того що відбувається в кам’яних мішках за лінією зіткнення. 

Ця тема болюча і гостра.

Всі полонені мусять бути звільнені.

Необхідно розробити систему контролю і алгоритм обміну

Наразі я в безпечному місці під наглядом найкращих лікарів.

Скоро повернусь в стрій, та треба відновити сили

Дякую за ваші молитви і допомогу!

Мир вам

Разом все здолаємо

Слідкуємо за розвитком подій. Далі буде…

---

Реквізити “Госпітальєрів”

https://www.hospitallers.life/

Тітаренко Євген