Безпека
2.05.2022

Коли разом зі зв’язком зникає надія

Коли разом зі зв’язком зникає надія

Ця історія, як і десятки інших історій про втрачений зв’язок з близькими, почалася 24 лютого після нападу Росії на Україну. Нам пощастило не опинитися в по-справжньому гарячих точках, але не на всіх наших близьких чекала така ж вдача. З’явився обов’язковий вранішній ритуал: щодня ми зв’язувалися з рідними по телефону та в меседжерах, аби впевнитися, що вони цілі, що снарядом не розбомбило їх домівку, що їм ще є де ночувати. Серед них була розмова й з колегою Настею, з якою ми хоч і не так давно знайомі, проте маємо доволі близькі та теплі відносини.

Останнім повідомленням від Насті було стримане «Тримаємся» на питання «Як ви?», датоване 3-м березня, та «Вже не страшно», коли я поцікавилася про ситуацію в їхній місцевості. А потім тиша. На місяць. Ми знали, що вони під Іванковом Київської області, де мешкає її мама та тиждень тому був похований її батько. У той час саме там точилися серйозні бої та використовувалася важка артилерія окупанта. Лінія мобільного зв’язку та інтернету пошкоджені, можливості зв’язатися з місцевими немає, як і можливості виїхати звідти.

Я писала і дзвонила Насті і дуже гірко плакала, коли одного разу замість гудків почула сповіщення від оператора, що телефон вимкнений. Йшов час: 10-е березня, 15-е, 25-е, а звістки від Насті так і не було. Розуміючи всю безглуздість своїх дій, я все одно декілька разів на день набирала її номер та слухала те саме повідомлення, що вже закарбувалося у пам’яті. В голові весь час спливали різні думки про можливий стан речей, а ще гірше стало після побаченого з Бучі. Звірі…просто звірі, навіщо так вчиняти з мирним населенням, дітьми та беззахисними пенсіонерами? Питань більше аніж відповідей… Після побаченого стало ще жахливіше думати про Настю з родиною, а інтенсивність моїх дзвінків стала ще більшою. А в неї ж маленька дитина… Дитина, котрій ледве виповнилося 4 роки, та котрій ще жити і жити. Де вони зараз? Що з ними? Чи всі цілі? Чи живі? Ці думки не покидали мене понад місяць. Не було ні дня, коли я не намагалася додзвонитися Насті, хоча з кожним днем мої сподівання ставали все більш розмитими та наївними.

А потім пішли гарні новини, що ВСУ дійшло і до того напрямку і звільняють окуповані раніше міста. І моя надія знову замайоріла, хоча дні телефонних дзвінків так і не приносили результатів.

06.04 під час чергового дзвінка «в нікуди», замість звичного повідомлення від оператора я почула гудки виклику. «Телефон включили, вони живі!» – забилося у мене в думках. Але після згадки новин про відправлення награбованих гаджетів у Білорусію та Росію мій запал трохи стих. Можливо вкрали, чи зняли з…не хочу про це думати. А гудки все йшли і йшли, а я затамовувала подих від очікування відповіді та чия та відповідь буде. А потім вона відповіла. Настя взяла слухавку і сказала, що вони всі живі та повертаються в Київ. У мене не було слів…Я почала плакати та просто схлипувала у слухавку поки вона мені щось казала. Я вже не чула. Я плакала і через сльози повторювати одну й ту ж самі фразу «як добре, що ви всі живі». Останнє що я розчула, це те, що вони – цілі, але не всім так пощастило, а про будинки та інфраструктуру і говорити не варто.

Пізніше, коли вони були вже вдома та змогли трохи перевести подих, Настя написала, що побачила всі «принади» з усіх боків. Що її донька «замість алфавіту вивчила військову техніку і на слух розуміє коли прилітає, а коли вилітає…». Так не має бути…

Діти не мають зростали під залповим вогнем, не мають народжуватися у підвалах та бомбосховищах і точно не мають бачити як катують та вбивають їх батьків. Діти не повинні здригатися від кожного гучного звуку та не мають пізнавати реалії воєнного часу. Ніхто не має. Війна не несе нічого окрім розрухи, зламаних міст, людей та доль. Війна – жах та смерть, це не реалії 21 століття та центру Європи. Проте Україна опинилася саме в такій ситуації. Не з власної волі. І навіть не у відповідь на якісь свої дії. А просто так. Тому що так захотілося імперіалісту з якимось своїм бачення світу. А в нас воно не таке. Ми прагнемо миру, прагнемо розвитку, прагнемо щастя для власних дітей. Для нас не нормальним розграбовувати міста сусідньої країни аби збагатись. Ми не такі. Ми працюємо для свого блага. Нам не соромно їхати на заробітки, не школа своїх сил. І ми точно не будемо робити когось крайнім, що закордоном хтось живе краще. Це питання до нас самих та до керівництва країни. То чи не час і росіянам поставити питання до своєї владної верхівки, чому хтось може собі дозволити той самий телевізор чи кавоварку не вступаючи у війну і не руйнуючи чужі життя.

Поділитись цією сторінкою
facebook twitter linkedin telegram viber whats-app envelope copy