Гуманістика
4.07.2022

Лесь Курбас та боротьба за український театр: право на існування

Лесь Курбас та боротьба за український театр: право на існування

Усі добре пам’ятають, що нападу на Україну військ РФ 24 лютого 2022 року передувала промова Путіна “про ненапад і спецоперацію без нав’язування сили”, і про те, що Україна ніколи не мала власної державності, а отримала її в подарунок від Леніна. Йшлося, напевне, про утворення УРСР, яке оформилося у 1922 році, і, ясна річ, ця промова, а за нею і бажана росіянами “історична справедливість”, не могла визнати  таку подію, як заснування Української Народної Республіки та її існування з 1917 до 1922 року. Сучасна українська держава є прямим нащадком тодішньої УНР, однак як тоді, так і зараз, вона суперечила офіційній московській пропаганді, а тому мусила бути знищена. Як зараз, так і тоді, пропагандистські перекручі швидко набирали обертів і владно змітали всі зачатки наївного комунізму, однак допоки вони ще тільки зароджувалися у гирлі пролетарської революції і не дісталися України, тут формувалося, поміж іншим, нове мистецтво. Зокрема, мистецтво театру. 

Уродженець Галичини, молодий випускник філософського факультету Віденського університету Олександр-Зенон Курбас приїжджає до Києва на запрошення свого старшого колеги Миколи Садовського  за рік до утворення УНР. Спершу він грає у театрі Садовського як актор, а невдовзі засновує студію молодих акторів і називає її “Молодий театр”. У цей же 1917 р. з’являється програмний текст “Маніфест”, у якому Лесь Курбас звертається до глядачів і проголошує незалежність театру від пропаганди, та його принципову відмінність від навчальної чи моральної інституції або від місця екстатичного поєднання глядачів і акторів. Театр – це мистецтво, а завдання його – знайти власні цінності і засоби вираження через жест, звук, голос, ритм вистави. Команда “Молодого театру” хотіла зобразити життя нових українців-містян як представників сучасної Європи – і вперше після повалення Російської імперії та скасування заборон на все українське з’явилася можливість широкого втілення цієї ідеї. Показово, що вже тоді Курбас уточнював, що йдеться не про “українофільство”, а про нову національну форму європейського театру – він мав бути більшим за провінційний прояв традиції кріпацького театру. 

Прогресивність підкріпив обраний репертуар та широкі, сміливі експерименти зі стилістикою. Всього за кілька сезонів “Молодому театру” вдалося представити різні напрямки і виміри театральності – того, що Курбас вважав найвищим і сутнісним, єдиною цінністю на сценічному майданчику. “Молодий театр”, поза сумнівами, запровадив цілий ряд нових театральних віянь, що набували популярності разом із появою режисерського театру:

  • символізм у виставі “Вечір етюдів” на вірші Олександра Олеся 
  • експерименти з імпресіоністичною поемою Єжи Жулавського “Йоля”
  • театр реалізму на п’єсу Володимира Винниченка “Чорна Пантера і Білий Медвідь”, що описує конфлікт митця із середовищем і з власним “я”
  • вистава за натуралістичною п’єсою Макса Гальбе “Молодість”
  • сатира на актуальні події за принципом вертепу
  • експресіоністична постановка “Вечір шевченківської поезії”, в якій хор – подібно до нової німецької експресіоністичної драми – став головною дійовою особою у сценічному творі, що формував поетичний образ кожного вірша 
  • так само хор за допомогою жестів та абстрактних рухів відображав лінію розвитку характеру головного героя в “Царі Едіпі” – першій постановці класичної давньогрецької драми

Російський театр завжди гучно хизувався, що він “шукає правду”. В дійсності це означало створення ілюзії побутової реальності на сцені за методом психологічного реалізму Станіславського – що теж може бути цікавим – допоки є лише одним із варіантів вільного вибору. Складнощі починаються, коли це стає єдино можливою естетикою. Театр Курбаса не підпадав під неї, а орієнтувався на багатоманіття театральної мови, говорив, серед іншого, про внутрішню реальність, робив її візуально видимою, шукав художню форму загостреного сприйняття або абстрактних метафор – одним словом, робив усе те, що не могло бути втиснене в потрібний більшовизму канон, пізніше названий “соцреалізм”. Діалог із європейськими ідеями становив підґрунтя і матеріал для мистецьких пошуків – паралельно з постановками поезії Тараса Шевченка Курбас пише статтю “Нова німецька драма”, видає програмний твір про нового актора або “Розумного Арлекіна”. Уже пізніше, наприкінці 20-х років, Лесь Курбас їде до Німеччини, вже як знаний у Європі режисер. Він читає там лекцію німецькою мовою про експресіонізм та його український варіант. Відомо, що на лекції були присутні молодий Бертольд Брехт та Піскатор. Сучасники згадують, що ця поїздка була пов’язана із Максом Рейнгардтом. Так само наприкінці 20-х років у курбасівському театрі в Харкові виходить перший в Україні мюзикл у жанрі джаз-ревю “Алло, на хвилі 477!” .

Вочевидь,  після сторіч знущань з української культури короткого періоду пореволюційної свободи у звільненому Києві було достатньо для вибуху потенціалу, що проявився у всіх мистецьких жанрах. Уже у стінах “Молодого театру”, а пізніше “Киїдрамте” і “Березолі” – наступних театрів під проводом Курбаса – зібралися актори, драматурги, сценографи, які мали на меті створити новий український театр, спершу у Києві, а потім у Харкові. Але плідному періоду довго квітнути не судилося. Більшість тих, хто наполягав на цій ідеї після 1933 року, були знищені відразу або пізніше в концтаборах. Були й такі, кому пощастило втекти після відбуття покарання під час Другої Світової. Менш наполегливих режим змусив працювати у рамках ідеології. 

Назвемо лише чотирьох із цієї театральної плеяди і поглянемо на їхні долі:

  • драматург Микола Куліш – розстріляний в урочищі Сандармох 3 листопада 1937 року 
  • театральний діяч Михайло Дацків – розстріляний в таборах у 1938 році 
  • художник і сценограф Анатолій Петрицький – змушений був зректися “формалістичних” експериментів і надалі працювати тільки у вузьких рамках соцреалізму
  • актор Йосип Гірняк – відбув термін у концтаборі і втік під час Другої Світової війни на Захід. Перебуваючи в США, зумів багато зробити для збереження пам’яті про Курбаса і “Березіль”.

У чому звинувачували Курбаса і всіх його товаришів? 

У націоналізмі і фашизмі. Звинувачення, на яке спиралася НКВД, звучало так: “Націоналізм і фашизм – ось той прапор, під яким Курбас, об’єднавшись з цілою групою українських націоналістів, зокрема, з ділянки літератури, починає виступати”. 

Риторика незмінна. “Націоналізмом” російська пропагандистська машина називає прагнення національного самовизначення і свободи, а за свободу можна отримати тільки смерть. 

Курбаса відправили у табори суворого режиму на п’ять років і розстріляли разом із його другом драматургом Миколою Кулішем в урочищі Сандармох. 

Дослідник творчості Леся Курбаса Лесь Танюк розповідає про віднайдені у 1997 році документи, які наводять невідомі раніше дані про виконання наказу: 

“1997-й рік, рік шістдесятиліття соловецької трагедії і Великого Терору, став у цьому сенсі переломним. Директорові Науково-дослідного центру Санкт-Петербурзького «Меморіалу» В. В. Йофе поталанило, нарешті, розшукати останні страшні документи. Це розпорядження про розстріл 1116 соловецьких в’язнів і рапорт заступника начальника адміністративно-господарського управління УНКВД Ленінградської області капітана Держбезпеки Матвєєва про приведення вироку у виконання. Виявлено розстрільні протоколи № 81, 82, 83, 84 і 85 засідань особливої трійки УНКВД Ленінградської області. Капітан Матвєєв за 5 днів власноручно розстріляв з револьвера тисячу сто одинадцять чоловік (один з п’ятірки тих, що залишилися, вмер у дорозі, чотирьох відправили до Києва й Одеси). Напів замерзлих в’язнів привозили в машині, клали біля викопаних ям, і чекіст Матвєєв стріляв їм у потилицю. Якщо йому здавалось, що розстріляний ще живий, він брав у руки ломик і трощив лежачому череп. У перший день (27 жовтня) він розстріляв 208 чоловік, у другий (1 листопада) 210, у третій (2 листопада) 180, у четвертий (3 листопада) 265, у п’ятий (4 листопада) 248. У списку за 3 листопада під номером 177 був зазначений Микола Куліш, під номером 178 — Лесь Курбас. Вони й тут були нерозлучні.

Виконавши свою роботу, капітан Матвєєв дуже стомився. Йому видали путівку на Чорне море, а згодом нагородили орденом Леніна. Втім, це не врятувало і його від в’язниці, він теж був пізніше засуджений («за перевищення влади»), але незабаром звільнений і до кінця днів своїх отримував персональну пенсію.” (Лесь Танюк “Талант і талан”, с. 41-42). 

Поодинокі  напів підпільні вечори присвячені Курбасу уже можливі були у 60-х рр. Тоді ж виникає нова хвиля української драматургії і виходять на світло окремі режисери, які або протистояли режиму, або ухилялися від прямого слідування його приписам. Серед них були і учні, і послідовники Леся Курбаса: Мар’ян Крушельницький, Лесь Танюк; і режисери реалістичного спрямування, які навіть на позір у рамках дозволеного шукали власну театральну мову, а натомість наражалися на заборони. Прикладом останнього є  заборона 27 вистав Володимира Оглобліна, українського та радянського режисера, останній період творчості якого припав уже на часи незалежності України. 

Єдиним “злочином”, який більшовицька верхівка інкримінувала Лесю Курбасу і всьому репресованому українському театру, був “націоналізм” або невідповідність радянській пропаганді. Поведінка митця, яка давала зрозуміти, що Москва більше не центр світу, а взаємини з колегами із Грузії можуть мати  пріоритет над олімпіадою у Москві, була загрозою для тодішньої радянської влади. Саме тому Сталін знищив Курбаса і увесь тогочасний український авангард – пояснює американська дослідниця Леся Курбаса Вірляна Ткач. Театр був місцем утворення нової спільноти – і її незалежної думки. Очевидно, що й століття потому Росія не може прийняти такої позиції. 31 березня 2022 року виповнилося 100 років з дня заснування Мистецького Об’єднання “Березіль”, а 16 березня 2022 року було скинуто бомбу на театр в Маріуполі, який вже більше навіть не був “невідповідним режиму” театром. Він намагався стати бомбосховищем для дітей та жінок, які переховувалися від смертоносної зброї російських військових і кричали всьому світові про це величезним написом на асфальті. 

Однак складно позбутися враження, ніби Світ не хоче чути неприємних речей чи поділяти відповідальність за те, що відбувається. Численні засудження нацизму і геноциду в демократичному Світі зостаються даними для дисертацій та університетських статей, що мало вриваються в реальне життя. В своїх спробах уникати паралелей із нацизмом культурна спільнота ЄС виявляє більше стурбованості коректними формулюваннями, аніж спроб зупинити і викрити бажання РФ знищити будь-які прояви українства. Bündnis internationaler Produktionshäuser e.V. відмовляється публікувати на своїй сторінці statement української TanzLaboratorium, адже сторінкам цивільних інституцій не личить доєднуватися до дискурсу про смерть і ворожнечу, а “порівняння із нацизмом” історично хибні. Російський нацизм – справді відмінний від німецького – адже будь-яке історичне явище є унікальним, а будь-яке історичне порівняння хибним.  Російський нацизм розтягнутий на століття і схожий на тортури “повільної дії”. У перервах між актами насилля відбувається відхід на позиції величі і краси, а діалектика поєднання чорного і білого, як відомо, є чи не найдієвішим засобом  створення та просування нової ідеології – у даному разі – роскультури. 

В українців виробився імунітет до цих тортур – саме тому ми все ще живі і продовжуємо боротьбу. Чи сказати власне слово у цій боротьбі, чи залишатися пасивним глядачем театру військової, культурної, ідеологічної конфронтації – справа вибору кожного світового демократичного устрою. В цьому і є суть вибору цінностей, які лежать в основі демократії. 

 

Поділитись цією сторінкою
facebook twitter linkedin telegram viber whats-app envelope copy