Спецпроекти
9.06.2022

“Мамо, невже нас уб’ють?”: як родина з Охтирки евакуювалася в Болгарію

Охтирка — невелике місто в Сумській області, що неподалік від кордону з росією. Вона знаходиться на перетині одразу трьох областей: Сумської, Харківської та Полтавської. Раніше Охтирка була відома як місце видобутку нафти. Проте під час повномасштабного вторгнення рф в Україну, місто одним з перших прийняло на себе удар ворога

“Мамо, невже нас уб’ють?”: як родина з Охтирки евакуювалася в Болгарію

Олена Мазуренко (ім’я та прізвище змінено з етичних міркувань) з мамою та двома доньками підлітками 13-ти й 16-ти років до останнього не вірили, що почалася війна. Не вірили, що вона може прийти у їхнє місто. “Не вірили, що росія нападе на Україну, — каже жінка. — Але, на жаль, це не сон”.

Щоб було де ховатися від обстрілів, родина переобладнала під укриття підвал у гаражі. Бігали туди по 5–7 разів на день, мерзли, слухали, як стріляють гради і молилися. Коли вибухи були далеко, ще можна було терпіти. Але якось сім’я Олени почула, що танк під’їхав зовсім близько до їхнього укриття і розвернувся прямісінько біля гаража. Він стріляв просто в усе, що було на шляху. “Від страху здавалося, що втрачаєш свідомість”, — згадує Олена. Після цього випадку родина вирішила сидіти вдома і не бігати до сховища. 

“В перші дні війни багато російських солдатів поранених і скривавлених бігали по Охтирських лісах. А також лізли у двори до місцевих і просили допомоги: поїсти, зробити перев’язку”, — розповідає Олена.


Чуєш звук літака й усвідомлюєш, що через секунду тебе може не бути

Справжній жах розпочався, коли розбомбили ТЕЦ і військову частину. Місто лишилося без тепла. Потім рашисти почали знищувати продовольчі магазини і склади, бомбити будинки. “Це настільки жахливо, коли чуєш звук літака і усвідомлюєш, що через секунду тебе може не бути”, “— ділиться Олена. Люди почали масово виїжджати з міста. Проте родина Олени залишалася, бо сподівалася, що війна скоро закінчиться. 

Бомбардування були щодня. Особливо лютували окупанти з першої до п’ятої години ночі. “Ми не спали декілька діб. Діти постійно запитували: “Мамо, де бомблять? Це далеко? До нас точно не прилетить? А б’ють там, де немає людей?” Я відповідала, що це далеко, а сама інколи дивилася на червоні блискавки у вікні, відчувала по звуку, що це десь близько і ціпеніла від жаху”.

З кожним днем ставало тільки гірше. Все більше будинків було зруйновано, все частіше лунали постріли. “Як тільки на вулиці сутеніло, мене починало трусити від страху. Руки й ноги ставали холодними. Ти ніби чогось чекав, але не зрозуміло чого”. Олена зізнається, що в такому стресі вже не розрізняєш, який день тижня, котра година, а лише постійно прислухаєшся, наскільки близько бомблять. Згодом зникло світло та інтернет, у магазинах закінчувалися продукти. Але навіть тоді родина не хотіла виїжджати й кидати свою домівку. Вони вірили, що ось-ось все закінчиться.


Мене вбили, але я забула померти

У одну з тих жахливих ночей, коли вибухи лунали зовсім близько, дівчата притислися до Олени й почали просити: “Мамо, нам хочеться жити. Невже нас уб’ють? За що? Давай виїдемо кудись. Хоч ненадовго”. Саме в той момент жінка вперше задумалася про евакуацію. Проте рішучості покинути власний дім їй не вистачило. Крім того, її мама, яка має проблеми зі здоров’ям, категорично відмовлялася їхати. Без неї Олена виїжджати не хотіла. 

4 березня виповнився рік від дня смерті Олениного тата. Поминали покійного під звуки сирен. “Раптово прямо над нашим будинком пронісся літак-бомбардувальник. Гуділо так, що не чути було навіть криків дітей. Падали люстри. Тріщали вікна. Я впала на коліна і молилась: “Тільки не сьогодні. Благаю!”, — пригадує Олена.

7 березня, в Прощену неділю, було якось підозріло тихо. Пекло почалося вночі. Орки розбомбили центр Охтирки: міську раду, будинок культури, магазини… “За що? За що Охтирку?”, — кричало всередині мене. Жах? Страх? Сльози? Ні. Мені здавалося, що мене вбили, але я забула померти”, — каже Олена. Усе місто було всіяне склом і уламками будинків. Ті будинки, що вціліли, дивилися на світ пустими зіницями вікон. Запах стояв жахливий, від диму різало очі. Тоді родина Олени нарешті вирішила виїжджати.


Нас проводжали виттям голодні собаки

10 березня, коли на вулиці був 15-градусний мороз, родина Олени вирушила до евакуаційного автобуса. Їх проводжали своїм виттям голодні й холодні собаки, які залишилися без господарів. На кожному повороті територіальна оборона перевіряла документи. “Зелених коридорів з міста не було. Нас вивозили об’їздними шляхами. Міський голова Павло Кузьменко заходив у кожен автобус, говорив нам слова підтримки перед важкою дорогою”, — розповідає жінка. До Полтави доїхали досить спокійно, але шлях Олениної родини пролягав до Болгарії. Там проживає хрещена старшої доньки. 

Дорога виявилася важкою — і морально, і фізично. “Ми сіли в евакуаційний потяг Полтава-Львів. Замість 36 пасажирів у вагоні було 236. Люди спали на підлозі штабелями, стояли, висіли на поручнях, падали. Було багато з Сум, Сумської області, Харкова та Харківської області. Бліді, сірі, голодні обличчя були чимось схожі і водночас відрізнялися. В очах стільки відчаю, болю і німе запитання: “За що?”. Коли люди дізнавалися, що Олена з Охтирки, бралися за голову й дивувалися, що вони досі живі. Вся Україна вже знала про Охтирку.

Людей ставало все більше. Під Києвом почалася перестрілка і потяг години три змушений був стояти. Було дуже спекотно й душно. Маленькі діти плакали. Знову накрив страх і невідомість. “Доньки тулилися до мене і питали: “А нас точно не вб’ють?”. Я їм говорила, що потяг куленепробивний, і з нами нічого не станеться. Хоча розуміла, що для підлітків це таке собі пояснення. Та все ж хотілося хоч якось їх заспокоїти”.


Варто було пробути в дорозі довше, аби знову повірити в людей

До Львова добиралися годин двадцять. Хтось із попутників сказав Олені, що їм краще їхати до Ужгорода, а це ще 8 годин дороги. Тільки пізніше жінка дізналася, що в Болгарію зручніше було виїхати з Чернівців. Проте тоді раціональне мислення було заблоковане. Головне було їхати. Їхати подалі від жахіть війни. 

“В Ужгороді нам дуже допомогли волонтери. Чітко, грамотно, бадьоро вони підказували кому куди їхати, допомагали і словом, і ділом: годували, поїли, влаштовували на ніч. Люди різних професій, різного віку, але неймовірної сили духу. Я всіх пам’ятаю, хто тоді був на зміні”, — ділиться Олена. 

Олена з мамою та дітьми сиділи на вокзалі в очікуванні автобуса до румунського кордону. “Я намагалася не заснути, щоб слідкувати за нашими речами, але сон таки переміг мене. Коли я розплющила очі, побачила, що наш сон охороняють п’ятеро волонтерів і троє поліцейських. Вперше за ці дні я плакала від вдячності і від позитивних емоцій. Заради того, щоб знову повірити в людей, варто було проїхати довший шлях”.


Ось, хто наші справжні сусіди

За немалі гроші дісталися до румунського кордону. Пішки перейшли кордон. Після перевірки документів у Румунії біженців зустріли волонтери. Всіх нагодували, роздавали одяг, іграшки для дітей, кожному вручили провіант в дорогу. “Вони не запитували, чи потрібна нам їжа. Вони просто давали кожному пайок і говорили: “Ви сусіди. У вас війна. Біда. Ми маємо допомагати. І будемо допомагати. Ось, виявляється, хто наші справжні сусіди”. Волонтери довезли до вокзалу, допомогли купити квитки до столиці Румунії — Бухаресту. Там Олена з рідними пересіла на потяг до Болгарії. У потязі вони зустрічали людей з різних областей України — всі чули про Охтирку. 

В Бухаресті знову зустріли волонтери. “Ми не знаємо румунської мови, вони не знають української, але ми якось розуміли одне одного, — каже Олена. — Навіть місцеві жителі старалися, хоч сумку піднести, але чимось допомогти. Вони обіймали нас і на ламаній українській казали: “Все буде добре”. 

Українці, яких зустріли на вокзалі, їхали в різні країни: Іспанія, Ізраїль, Франція, Туреччина. Проте їх об’єднували скалічені долі, розбиті домівки, страх і безвихідь — те, що змушує біженців їхати з країни. “Чим далі ми від’їжджали від України, тим більше хотілося додому, в Охтирку”, — зізнається Олена.


Фізично — в безпеці, а душа — в Охтирці

13 березня охтирчани дісталися до болгарського міста Варна, де їх зустріла кума, й автомобілем відвезла до містечка Балчик. Поселилися в готелі. “Ми були втомлені, голодні й спустошені. У мами розпухла нога через проблеми з циркуляцією крові. Добре, що в готелі був лікар, який надав їй допомогу. Ми фізично були в безпеці, але душею — в Охтирці. Ми розуміли, що тут не бомблять, але сахалися від кожного різкого звуку”. 

Родина Олени більш-менш адаптувалася в Болгарії. Документи оформили на тимчасове перебування в країні протягом року з правом виїзду в будь-який момент. Це дозволяє влаштувати дітей в садок або школу, хоча Оленині доньки навчаються дистанційно в українській школі. Можна також влаштуватися на роботу. Проте скрізь потрібне знання мови, тому пропонують лише сезонну і низькооплачувану роботу.  Біженці, які знімають в Болгарії житло за власний рахунок, можуть отримати одноразову допомогу, що еквівалентна приблизно 6000 грн. Тим, хто як родина Олени, зупинилися в готелі, — надають безкоштовне проживання і харчування.

“Я вдячна всім, хто допоміг моїй родині і всім українцям в чужих країнах. Бажаю вам ніколи не чути жодного пострілу і не бачити жодної ракети. А нам всім, хто вимушено покинув Батьківщину, — скоріше повернутися в нашу мирну і сильну Україну. Я в це дуже вірю і сподіваюсь на скорішу подорож назад. Додому”, — підсумувала Олена.

Поділитись цією сторінкою
facebook twitter linkedin telegram viber whats-app envelope copy