Мистецтво свободи. Коротка історія сучасного українського мистецтва

Український авангард. Вибух енергії та Розстріляне Відродження

У 1917 році Російська імперія припинила своє існування. Того ж року в Києві, столиці новоствореної Української Народної Республіки, з’явилася перша Українська академія мистецтв – місце зустрічі  мистецької спільноти, засноване провідними митцями свого часу. 

Вже за списком викладачів можна вивчати історію мистецтва. Михайло Бойчук поєднав світові мистецькі тенденції зі стародавнім візантійським іконописом та створив цілу школу муралістів. Настінні розписи бойчукістів прикрашали найрізноманітніші будівлі – від театрів до казарм (більшість творів не дожили до наших днів). Олександр Мурашко, який зачаровував публіку Мюнхенського Сецесіону та Венеційської бієнале, викладав у майстерні портрету. А очільник графічної майстерні Георгій Нарбут став батьком українського дизайну, розробивши проєкт купюр гривні та національного герба. 

Справжнім відривом від традиційного мистецтва став український авангард. Попри свій інтернаціональний характер, в Україні цей рух мав яскравий національний відтінок. 

Українські авангардисти повсякчас зверталися за натхненням до народного мистецтва, стародавніх артефактів та історії. Казимир Малевич змінив світ мистецтва своїм вченням про супрематизм. У своїх спогадах Малевич писав про вплив українського села – геометріЇ полів, розписів будинків і печей – на свою творчість. 

“Амазонка авангарду” Олександра Екстер поряд із новаторською сценографією створювала разом із Малевичем ескізи вишивки для артілі народних майстринь. 

Українське мистецтво продовжувало би свій бурхливий розвиток, якби не прихід більшовиків до влади. У 1919 був убитий Олександр Мурашко – справа його смерті досі не розкрита. А вже в 1930-х почалося масове полювання на художників, письменників та усіх іншодумців. Ті, хто не виїхав із країни і виявив найменші ознаки спротиву радянському режиму, були розстріляні та вислані до таборів. Сотні мистецьких творів того часу були знищені, а у мистецтві Радянського Союзу надовго запанував нав’язаний згори стиль «соцреалізм».

Незламне мистецтво українських шістдесятих

Після смерті Сталіна офіційний радянський режим виказав перші ознаки послаблення. Українські митці скористалися моментом і випустили на волю свій придушений творчий потенціал. Яскраві кольори, сміливі сюжети та нові форми увірвалися до українського мистецького простору. 

Радянське суспільство того часу було захоплене технічним прогресом і футуристичними мріями. Перший політ у космос, розвиток кібернетики – усе це сформувало художника нового типу, який цікавився наукою, дивився у майбутнє і поєднував різні дисципліни у своїх творах. 

Класичний приклад такого митця – архітектор, музикант і дослідник Флоріан Юр’єв. Він сформулював теорію музики кольору та спроєктував перший в україні світломузичний театр, в якому мали виконуватися твори на винайдених Юр’євим нструментах. Зал театру, на жаль, так і не виконав своєї функції. 

Схожими експериментами займався Олег Соколов – цей художник широкого світогляду поєднував у своїх камерних роботах абстрактну графіку, колажі, поезію та відсилки до музики.

Історія українських шістдесятників завершилася драматично: радянська влада злякалася сміливих художніх експериментів і почала карати митців. Подружжя Ади Рибачук і Володимира Мельніченка 13 років працювало над монументальним скульптурним панно «Стіна пам’яті» біля київського крематорію. Стіна з кольоровими алегоричними рельєфами мала простягатися на 200 метрів у довжину.  Коли більша частина роботи була завершена, за наказом чиновників “Стіну пам’яті” залили бетоном. 

Втім, доля окремих митців шістдесятих була ще трагічнішою. Художниця і активістка Алла Горська, яка розголошувала історію масових розстрілів українців у Биківнянському лісі, була вбита у 1970. Така ж доля чекала на знакового українського поета Василя Стуса – за правозахисну діяльність його вислали до табору, де той загинув у 1983. Адвокат Стуса Віктор Медведчук, який сприяв його ув’язненню, зараз є кумом і одним із найближчих соратників Владіміра Путіна.

Українська Нова хвиля. Паростки незалежності

Художники одними з перших відчули близький кінець Радянського Союзу. У 1990 році група молодих митців оселилася в закинутому будинку в центрі Києва. Сквот отримав назву «Паризька комуна» і став осередком творчих експериментів.

Учасники створювали масштабний експресивний живопис, інсталяції та епатажні перформанси. Найбільш пам’ятною стала виставка «Алхімічна капітуляція» на діючому військовому кораблі «Славутич» у Криму – з матросами в балетних пачках і справжніми ембріонами в ілюмінаторах. 

Тим часом в Харкові сформувалася власна школа фотографії, критично налаштована до соціальної реальності. Її найвідоміший представник Борис Михайлов у своїх фотографіях зафіксував розпад радянського суспільства без прикрас. 

Завдяки своїй радикальній прямоті та унікальній точці зору, митці Української Нової хвилі стали визнаними класиками. У 2000 році Борис Михайлов отримав одну з найпрестижніших фотографічних премій Hasselblad Foundation Award і став запрошеним професором Гарвардського університету. Міжнародне визнання отримав і член “Паризької комуни” Арсен Савадов, чиї фотографії в епатажній постановній манері висміювали залишки радянського суспільства.

Сучасне українське мистецтво. Що далі?

Минуло 30 років незалежності України, та українське мистецтво не втратило духу протесту. Однією з найяскравіших представниць української мистецької сцени стала група Р.Е.П. на чолі з Микитою Каданом, Жанною Кадировою, Ладою Наконечною та іншими. Колектив виник на хвилі революції 2004 року і відзначився політичною активністю й інтелектуальними роботами, що осмислюють українську історію. 

Попри те, що окремі українські митці успішно будують міжнародну кар’єру, українське мистецтво як самостійне явище недостатньо репрезентоване у світі. Це зумовлено не в останню чергу російською культурною апропріацією на правах “спадкоємиці” Радянського Союзу. 

Численні українські авангардисти досі відомі у світі під загальною парасолькою “російського авангарду” (один з прикладів – виставка “A Revolutionary Impulse: The Rise of the Russian Avant-Garde” у Нью-Йоркському МоМА).  

А павільйон Венеційської бієнале, збудований коштами українського мецената Богдана Ханенка, сьогодні належить Росії, тоді як Україна досі не має постійного виставкового простору на одній з найважливіших мистецьких подій сучасності. 

Сьогодні численні українські митці борються на військовому та культурному фронтах. Втім, у культурних подіях, які західні інституції організовують на підтримку України, досі шириться риторика про “глибокі історичні зв’язки” між двома народами. Найчастіше ця риторика замовчує, що українсько-російські відносини значно більше позначені протистоянням, аніж дружбою. 

• Запрошуючи українських та російських митців та інтелектуалів виступити пліч-о-пліч на одній події, Захід продовжує бачити Україну через російську колоніальну призму. І тим самим обкрадає себе, адже самостійний голос українців здатен збагатити світ цінностями свободи й мужності.