Спецпроекти
9.06.2022

«Ніколи не забуду його погляд», — Анна з української столиці розповідає про евакуацію з дітьми з країни

Аня мріє обійняти чоловіка, й приготувати сирники на сніданок, як завжди робила до війни. Випити каву, дивлячись у вікно на схід сонця, поки всі домашні ще сплять… «Катя мріє знов піти на вокал, а Марко знов зайнятися паркуром, як раніше, поки до нас не прилетіли ворожі вертушки…»

«Ніколи не забуду його погляд», — Анна з української столиці розповідає про евакуацію з дітьми з країни

Зустріч з війною

Першим вранці 24 лютого у їхній квартирі біля київського аеропорту «Жуляни» прокинувся чоловік Андрій зі словами: «Збирайся! Бомблять». Анна поспіхом почала збирати речі — свої та дітей. Паралельно намагалася викликати таксі мамі, яка живе на іншому кінці міста. Знайти авто ледве вдалося лише через півгодини, і то за космічні гроші, хоча на той момент їм уже було байдуже…

«Серце вискакувало. Було дуже страшно, водночас не знали, що робити, чи взагалі безпечно кудись їхати, чи краще залишитись. Повний хаос…», — згадує Анна перший ранок російського нападу на Україну.

Разом із чоловіком вони розбудили дітей і намагалися контролювати паніку, аби не налякати малечу: 4-річного Марка та 8-річну Катю. Вирішили сказати, що вирушають у пригоди до Карпат, дочекалися бабусю й почали виїжджати з міста.

«Намагалися виїжджати… Затори були вже величезні, ми простояли декілька годин і просунулись на кілька метрів. Вирішила повертатись, бо з двома дітьми, котом і мамою це було дуже важко. Вирішили їхати до мами на лівий берег міста, так здалося безпечніше». Проте вже за кілька годин після чергової сирени й обстрілів збагнули, що поряд немає жодного бомбосховища. Знову скочили в авто й поїхали назад додому на підземний паркінг.

«На паркінгу пройшли наші перші 4 дні та ночі війни. Спали в машинах, у спальнику на розкладачці. Було дуже важко, страшно, холодно. Другу ніч ми намагалися поспати вдома, але коли зранку довелося бігли в укриття під вибухи, що лунали за кілька кварталів від нас, — ракета тоді влетіла у висотку на Севастопольській площі, — вирішили звідти практично не виходити».

Евакуація

Після чотирьох ночей на паркінгу вирішили, що треба евакуюватись з дітьми, й одразу за кордон. Західні області України вже були переповнені, був хаос із розміщенням.

«Це було дуже важке рішення, бо чоловік повинен був залишитися у Києві, а я з двома дітьми та мамою — їхати,» — ділиться Анна своїми відчуттями.

Вирішено було їхати потягом, оскільки на трасах почалися обстріли цивільних машин, мародерство і це було вкрай небезпечно. Орієнтовний план був їхати на кордон з Румунією, бо там було менше людей.

«Приїхавши на вокзал, ми побачили поїзд “Київ-Варшава”. Пішли дізнатися, чи можемо туди потрапити. Каси були закриті, а на потяг стояла черга зі 100 людей у кожний з усього 5 вагонів. Сіли в залі очікування й чекали на свій “Київ-Солотвино”. Коли потяг подали, людей було дуже багато, почалася тиснява, ніхто з чоловіків не пропускав дітей, поки мій Андрій просто не розкидав всіх від входу до вагона, і ми з дітьми не пройшли. Потім ми ще довго стояли, дивлячись один на одного через скло вагонного вікна. Він мене заспокоював по телефону і казав, що я тепер за старшу і на мені троє дітей, — Катя, Марко і моя мама…Він посміхався, бо знав, що ми майже в безпеці, і так правильно. Ніколи не забуду його погляд на мене перед тим, як він відійшов».

Вимушена міграція

Дісталися прикордонного містечка вони досить швидко й легко, хоч і з затримкою на 4 години. У купе, яке розраховане на чотирьох, було шестеро людей. Проте можна вважати, що їм пощастило, — на той час всі поїзди західного напрямку курсували дуже переповненими, подекуди люди їхали навіть стоячи в коридорі й тамбурі.

«Вночі було моторошно, бо їхали з повністю опущеними жалюзі й на маленькому ходу», — пригадує Анна, як українська залізниця остерігалася обстрілів у дорозі.

Від потягу до кордону йшли пішки, бачили величезну кількість автівок, які стояли на митницю по три доби. На пішохідному кордоні черги не було, чекали лише на цей потяг. Кордон перейшли швидко й без труднощів. За словами Анни, на кордоні відчувалася величезна турбота людей з обох країн:

«Місцевий пан дав нам великий пакет із сендвічами, і то були найсмачніші сендвічі в нашому житті. Ми практично нічого не їли, з собою взяли лише маленький рюкзак. Наші прикордонниці проводжали нас зі сльозами на очах і казали, що ми скоро зустрінемось.

Румунський кордон теж зустрів дуже привітно. Нас швидко пропустили, волонтери дали теплу їжу, воду, солодощі та купу іграшок дітям. Старша донька спитала мене: “Мама, а чому нас так зустрічають?” На що молодший син відповів: “Тому що вони нас люююблять!”

Анна плакала від щастя, бо не вірила, що вони нарешті в безпеці й водночас горювала, що довелося залишити рідний дім. У прикордонному кафе вони до пізнього вечора чекали друга Сергія з Берліну, який мав їх забрати в Німеччину. Ще 6 годин вночі простояли на румунсько-угорському кордоні.

«Дуже змучились і стомились. Потім я сіла за кермо, бо Сергій не спав майже всю ніч, коли їхав по нас. А я спала… на паркінгу, а потім у потязі, тому я була як огірок в порівнянні з ним. Їхала по нічному красивому Будапешту і згадувала, як ми планували поїхати з чоловіком навесні сюди вдвох…»

Життя не вдома

Перший тиждень Анна з дітьми провела у друзів, шукаючи окреме житло. На допомогу прийшли знайомі, які люб’язно запропонували свою квартиру в центрі Берліну, а самі переїхали тимчасово за місто.

«Апартаменти дуже затишні, ми трішки відтанули, заспокоїлись. Зовсім трошки. Прихисток в Німеччині ми не оформлювали, бо прямуємо далі до Хорватії. Там дешевше житло і ближче до моря. Така собі терапія для дітей. Цей місяць у Берліні був складний. Все було не так, як вдома. Але трішки прилаштувалися».

Старша донька вчиться онлайн в українській школі, молодший займається теж онлайн. Багато гуляють з бабусею у парках та на дитячих майданчиках поряд. Анна продовжує дистанційно працювати, як і чоловік у Києві. Завдяки цьому мають поки можливість забезпечити сім’ю.

«Друзі, котрі нас зустрічали, декілька разів влаштовували день відкритих дверей для наших переселенців, бо вони самі з України і там залишились їх близькі родичі. Допомагають одягом, їжею, порадою та просто обіймами…цього не вистачає…»

Плани та мрії “після перемоги”

Чоловік Ані зараз вдома разом зі своїм партнером — котом-мейнкуном на ім’я Кіт. Волонтерять і допомагають армії та самотнім сусідам. Анна не має сумнівів — планує повертатися додому: «Я не хочу ніякої Європи. Я хочу до Києва — в рідний милий дім, до коханого чоловіка. Діти хочуть до тата, своїх ліжечок та до кота! Оскільки ми на щастя не втратили роботу, працюємо і допомагаємо країні зараз, будемо продовжувати й після перемоги. Відбудуємо, допоможемо як зможемо відновити і мій рідний Маріуполь, і рідний Київ».

Аня мріє обійняти чоловіка, й приготувати сирники на сніданок, як завжди робила до війни. Випити каву, дивлячись у вікно на схід сонця, поки всі домашні ще сплять… «Катя мріє знов піти на вокал, а Марко знов зайнятися паркуром, як раніше, поки до нас не прилетіли ворожі вертушки…»

Поділитись цією сторінкою
facebook twitter linkedin telegram viber whats-app envelope copy