Спецпроекти
9.06.2022

«Південь України – це і є моє життя», — історія Марти, підприємиці та співвласниці бренду одягу з Херсона

Херсон — місто на півдні України, що знаходиться за 60 км від Криму, який в 2014 році анексувала Російська Федерація. З перших днів вторгнення, скориставшись близькістю до анексованого півострова, Херсон атакували російські війська, а від початку березня місто знаходиться під окупацією. Марта жила в Херсоні останні 2 роки. Вона переїхала туди з Одеси, аби разом з подругою розвивати власний бізнес з виробництва одягу. У жінки були великі плани, але втрутилась війна.

 

«Південь України – це і є моє життя», — історія Марти, підприємиці та співвласниці бренду одягу з Херсона

Зустріч з війною

О 06:20 Марті подзвонила подруга з Одеси і запитала, чи чути вибухи в Херсоні. Далі всі друзі та рідні були на телефоні. 

«Здебільшого я нічого не відчувала, бо часу не було. Реально страшно мені було в десятих числах лютого, коли я була в Парижі на текстильній виставці, і всі ЗМІ раптом почали обіцяти з дня на день війну. А у мене в Херсоні дитина  з мамою. Верталася в Україну, як навіжена. 14-го лютого в Борисполі трохи відпустило. Уже наступного дня я була в Херсоні, тож заспокоїлась повністю. Навіть здивованою не була, коли все почалося, бо з весни минулого року слідкую за пересуваннями й скупченнями росіян на наших кордонах,» — розповідає Марта про перший день війни і додає: “Дочка виганяла вогнем Путіна… Поки я збирала речі, вона бігала по квартирі й махала руками, казала, що проганяє його вогнем.” 

Про війну п’ятирічна дівчинка знає досить давно. Є дядько-військовий, якого бачила у формі та розпитувала, а також на кілька років старший друг, який багато розповів про це. “Вони малі, але все вже розуміють. Минулого року вона прийшла до мене й запитала, якою мовою говорить. Я відповіла — російською. Вона почала плакати й звинувачувати нас в тому, що ми говоримо тією ж мовою, що й ті, хто вбивають українців. Ми жили в російськомовних містах, і в садочку та всюди більше було російської, а я не хотіла тиснути. Хотіла, аби це був її свідомий вибір. Власне, так і сталося зараз — вона сама прийшла до цього”.

Сім’я подруги Марти жила в Антонівці, що в передмісті Херсону, тож щодня спостерігала за ситуацією на мосту через Дніпро. Російські війська з’явилися там вже в перший день нападу, почали обстрілювали міст та будинки. Ситуація стрімко погіршувалася. Останньою краплею, яка підштовхнула до евакуації, стала порада брата-військового, який сказав вибиратися з Херсону за першої нагоди. 

«Документи у мене були зібрані давно. Речі попередньо в тривожну валізку не збирала, але заздалегідь підготувала все, що візьму собі та 5-річній дочці. Тож хвилин за 15 була повністю готова».

Евакуація

Марта та подруга, з якою вони планували відкривати виробництво одягу, дуже соціально-активні й ніколи не приховували своєї проукраїнської позиції. «Ми могли стати жертвами чисток, які обіцяв Путін у своєму зверненні. За нас дуже переживали батьки”. 

Марта займається культурними подіями та політикою, підтримує українських діячів. У березні 2014-го року під час поїздки до Криму вони з другом-режисером збиралися забрати з Ялти кіноапаратуру, аби знімати документальне кіно. Та їх “зняли” з потяга та взяли в полон. П’ять годин їх допитували й катували. Після — ще 2 дні тримали в підвалі. “Нам задавали два питання: “Які наркотики вживаємо та який терористичний акт готуємо в Криму”, — згадує ті жахливі події Марта. Зрештою молодих людей дивом відпустили, повіривши, що вони все ж таки не терористи. У закривавленому одязі, без грошей і документів вони повернулися та материкову Україну й більше до Криму не їздили. 

У 2015-му Марта брала участь в організації проєкту “Відкривай Україну” на Донбасі та збирала кошти для наших військових, а в січні 2021-го року разом з колегою з Вірменії готувала міжнародний культурний проєкт, який мав об’єднати митців з країн, що розташовані на узбережжі Чорного моря. Однією з цілей проєкту була протидія російській пропаганді. В якийсь момент зв’язок з колегою обірвався… Потім з’ясувалося, що її допитували щодо контактів з Україною, та підозрювали в підготовці протистояння проти Росії. Тож Марта вважає, що вона та її друзі є в списках ФСБ, і їх би могли взяти в полон або вбити окупаційні війська.

“Вночі з 24 на 25 ми виїхали з Херсону на північ”. Евакуювалися автомобілем, весь час моніторили чати та списувалися зі знайомими, які виїхали раніше, прокладаючи найбільш безпечний маршрут. Хоча, звісно, безпечно не було в жодній точці країни. Дві доби добиралися до Чернівців — міста на Буковині, що за 650 км від Херсона. Спали на імпровізованих стоянках: 15-25 цивільних машин на узбіччі й кілька поліцейських для охорони.

Вимушена еміграція

Важке рішення про тимчасову еміграцію Марта прийняла заздалегідь, але не думала, що доведеться його втілити: «Не те щоби я чекала війну, але план відступу мала – Румунія, Келераші — місто на кордоні з Болгарією. Наразі дружніх та професійних зв’язків достатньо, тому їхала в Румунію спокійно».

Разом із дочкою Нікою кордон вони перетнули пішки, швидко та без пригод, хоча автомобільні пункти пропуску були переповненими з перших днів війни. У Румунії їх зустріла подруга Ніколєтта, яка добре говорить українською, й з першого дня допомагає на кордоні з біженцями та гуманітаркою. «Ми з нею минулого року планували україно-румунську резиденцію для археологів і митців, які займаються темою Трипілля-Кукутень. Вона відвезла нас в село неподалік Сучави і поселила в будинку свого брата. Дуже добре нас приймали, господиня Марія періодично нагадувала нам поїсти. Завдяки їхній опіці ми змогли включитися в активну волонтерську діяльність: три дні ми не відривались від ноутбуків і телефонів — координували людей, які намагалися виїхати з України, шукали бронежилети, спорядження та медикаменти для військових».

Життя не вдома

Згодом Марта з Нікою переїхали в Келераш до Каріни Стайкової, голови румунської NGO Pamanteni (з румунської — “Земляки” чи “Земляни”), яка займається культурними проєктами з 2014 року, підтримує українську спільноту в Румунії та проводить інформаційну кампанію для румунів про Україну. Живуть у звичайній двокімнатній квартирі та намагаються повернутися до «звичного життя»: «За два дні до війни нам прийшло велике замовлення. Тепер потрібно купити потрібну тканину, знайти швачок і відшити замовлені речі. Це досить непросто, бо у нас немає місцевої реєстрації, але ми потроху розбираємось,» — ділиться Марта.

Разом з іншими переселенцями Марта допомагає інтегруватися в суспільство українцям, які переїхали в Румунію: «Зараз ведемо перемовини з місцевою владою, аби виділили для наших дітей класи, в яких ними будуть опікуватись українські вихователі та вчителі, які також переїхали. Вже збираємо запити від місцевих роботодавців щодо профільної та непрофільної роботи для українців».

Нещодавно Марта з іншими переселенцями взяла участь в прибиранні річкового узбережжя з місцевими жителями. «Українцям дуже сподобалось – кажуть, від поганих думок відволікались. А організатори мені потім окремо дякували за допомогу. Але сказали, що то було необов’язково, бо у нас і так проблем багато. Я відповіла, що так ми намагаємось повернутись до нормального життя, – в Україні ми весною теж прибирали».

Перебуваючи в Румунії, Марта разом з друзями продовжує активно волонтерити. Дистанційно координують вивезення людей. Особливо важкою є ситуація з евакуацією з Маріуполя, Херсона та Мелітополя. Жінка розповідає, що тих, хто хоче виїхати на територію України, можуть просто розстріляти російські військові. Такі випадки непоодинокі. Можливий виїзд на територію Росії, проте він має свої ризики. Чоловіків можуть примусити воювати проти України, а жінок та дітей –  використовувати як заручників або живий щит. Після такої евакуації можна вже ніколи не повернутися…

Дім та рідні

Рідний дім Марти залишився в Одесі — портове українське місто на березі Чорного моря, яке в ці дні потерпає від ракетних ударів. Зараз там її батьки та друзі, які відмовилися виїжджати. У квартирі, в якій вона жила в центрі Херсона, тепер іноді живуть родичі подруги. Днями будинок подруги пограбували — винесли всю техніку та алкоголь.

Херсон знаходиться під окупацією Росії з початку березня. Російські військові розганяють мирні мітинги, використовуючи світло-шумові та димові гранати, викрадають активістів, тримають їх в полоні, катують та шантажують. Проте відважні українці не здаються. Вони досі виходять на вулиці Херсону з українською символікою, та навіть примудряються регулярно знімати з міської ради прапор окупанта, вивішуючи на його місце рідний — жовто-блакитний. 

Марта мріє, аби брати не загинули, батьки не постраждали, а друзі, які зараз у Херсоні, пережили “цей треш”. А також, аби громадського діяча та політика Максима Негрова та решту викрадених херсонських активістів повернули живими.

Плани та мрії “після перемоги”

У перші дні закордоном дочка Марти сказала: «Мамо, а давай на всі війни переїздити до Румунії». Проте пізніше сама попросилася додому. Байдуже, в яке місто, головне в Україну. Навіть незважаючи на те, що вони в безпеці, мають все необхідне, а поруч її найкращі друзі з Одеси.

“Звичайно, я теж хочу додому. Південь України – це і є моє життя. В Одесі – батьки, в Миколаєві – родина брата, в Херсоні – власна справа. У мене було багато планів на Херсон, і я обов’язково повернусь до них.”

 

Поділитись цією сторінкою
facebook twitter linkedin telegram viber whats-app envelope copy