Вісім недитячих історій про українських дітей
Станом на 4 травня 2022 від російської агресії в Україні постраждало 629 дітей – з них 221 дитина загинула. Це лише офіційна статистика від Офісу генерального прокурора. Справжні масштаби катастрофи ми дізнаємося після звільнення всіх українських міст.
«Охматдит» – найбільша дитяча лікарня в Україні – нині в посиленому режимі приймає і дітей, і дорослих. Заклад біля центру Києва працює під постійною загрозою: на будівлі ще в перший день війни знайшли мітки для наведення ракет. Дані камер спостереження показали, що їх встановили 18 січня – більш ніж за місяць до початку бойових дій. Вже двічі лікарня потрапляла під обстріл російських військових. Операційні нашвидкуруч облаштували в підвалах поруч з укриттям.
Зараз, на третій місяць воєнних дій, сирени повітряних тривог стали для маленьких пацієнтів рутиною. У кожного з них – свій біль, у більшості – перша втрата, й у всіх без винятку – глибока травма на все життя. Ось кілька їхніх історій.
Невідомий №1
Приміщення «Охматдиту» намагається бути дружнім до маленьких відвідувачів. Кольорові стіни, малюнки динозаврів у палатах, яскраві принти на робочому вбранні лікарів. Тим разючіший контраст із зяючими ранами на тілах дітей, яких привозять сюди після обстрілів.
Описуючи ці рани та процес їхнього лікування, завідувачка відділення інтенсивної терапії Наталія Петрівна Карпенко зберігає видимий спокій. Та чим довше вона говорить, тим складніше їй стримувати сльози: «Дуже прикро, що страждають діти. Ми змушені екстрено рятувати здорових дітей, які постраждали внаслідок воєнних дій, замість проводити планові операції та надавати висококваліфіковану допомогу хворим».
Перший «воєнний» пацієнт Охматдиту з’явився тут вже 25 лютого, на другий день війни. Солдати Збройних Сил України знайшли семирічного хлопчика з важкими пораненнями і викликали швидку. До лікарні хлопчик прибув без тями. Ні про нього, ні про його батьків лікарі нічого не знали. Його ім’я у документах – «Невідомий №1».
Згодом виявилося, що хлопчика звуть Семен. Його сім’я була в машині, коли її розстріляли російські солдати. Батьки і сестра Семена загинули на місці, а хлопчик отримав уламкове поранення шиї, рвану рану голови та контузію мозку.
Дитячий лікар-хірург Олег Святославович Годик понуро стоїть біля вікон лікарні, які заклеїли навхрест на випадок бомбардувань. Саме він оперував Семена, коли той, стікаючи кров’ю, прибув до Охматдиту. «Нас попередили заздалегідь. Ми розгорнули операційну в травматологічному пункті і почали заходи зі збереження та відновлення життя цього хлопчика. Після операції хлопчик був переведений до реанімації», – розповідає він.
Після невідкладної допомоги Семену довелося відновлювати серцеву діяльність та переливати компоненти крові. П’ять днів його серце та легені штучно підтримували апарати. П’ятого дня малюк помер, так і не прийшовши до тями.
Плюшевий кіт і порожня яма
Вову привезли до Охматдиту 26 лютого. Замість правої щоки тринадцятирічного хлопчика – страхітливий червоний кратер. У спині – декілька куль. Російські обстріли наздогнали його родину в Києві під час евакуації.
Вові пощастило: лікарі встигли його врятувати. Через два тижні після операції, попри численні переломи кісток обличчя, він життєрадісно розглядає іграшки у палаті та спить з улюбленим плюшевим котиком.
Дорослі ще не знайшли потрібних слів, щоб сказати Вові про татову загибель. Він, як і шестирічний брат хлопчика, не пережив обстрілу того дня. Минав 12 день після трагедії, а тіло чоловіка так і не знайшли. Про це, втираючи сльози в лікарняному коридорі, розповідає мама Вови: «Батьки вже все купили, викопали яму, а його не можуть знайти… просто не можуть. Дуже морально тяжко. Якби його хоча б знайшли і поховали, було б трошки легше. Спати боюся сама, в палаті теж самій страшно… Біля дитини стараюсь не плакати. Може він і здогадується, що тата немає, він постійно про нього питає. Разів десять на день…»
Серце для мами
«Це нічого страшного, що повітряна тривога! Чого боятися?» – ліжко шестирічної Мілани з усіх боків обкладене розмаїтими іграшками. У неї є м’який ведмедик, солодощі, кольорова дженга, книжки, карткові ігри та олівці. На перший погляд, це безтурботна дитина, яка помилково тут опинилась. Дівчинка охоче показує свої малюнки: на сторінці рожевого блискучого блокнота – серце з написом «мама».
Мама Мілани загинула в неї на очах. У кімнату, де вся сім’я ховалася від обстрілів, влучила ракета. Мілана, її тато і старший брат Костя отримали поранення уламками. Тітка залишилася без ноги: їй відірвало ступню, і кінцівку довелося ампутувати до коліна.
Один погляд на ступні дівчинки дає зрозуміти: вона ще не скоро зможе бігати. Лікарі «Охматдиту» зробили Мілані кілька складних операцій – видалили уламки, прибрали нежиттєздатні тканини та пересадили шкіру на поранені ділянки. Одночасно з нею працюють психологи. Мілана вже цілком усвідомила смерть мами і почала говорити про неї в минулому часі.
На питання, що вона мріє зробити після виходу з лікарні, Мілана відповідає: «Хочу піти в школу». Цього року вона пішла у перший клас і встигла завести друзів. Їх дівчинка не бачила вже дуже давно: спочатку заважала пандемія, а тепер – війна. Єдина компанія Мілани тепер – це тато, пацієнт похилого віку на сусідньому ліжку та лікарі, які часом з нею граються.
Втеча з Ірпеня
Коли почалася війна, дідусь і бабуся Варі лікувалися від ковіду в одній з лікарень Бучі. Після кількох днів обстрілів і наступу російських військ родина забрала їх, не долікувавши, і спробувала евакуюватися. Коли всі разом під’їхали до російського блокпосту, солдати обстріляли машини з мінометів. Одна з мін розірвалася за 10 метрів від машини, де Варя сиділа з мамою.
Найбільше постраждали ноги: у обох знайшли уламки у м’яких тканинах стегон. Після трьох днів під обстрілами в Ірпінському госпіталі стало зрозуміло, що єдиний шанс повноцінно лікуватися – поїхати до столиці. Київ, який до війни знаходився на відстані 20-хвилинної поїздки на авто, тепер став майже недосяжним. Туди вів лише один шлях через зруйнований міст. Через нього Варю переніс на руках солдат ЗСУ. Його звали Сергій.
Тепер Варя з мамою лежать на сусідніх ліжках в «Охматдиті». Втім, на їхніх обличчях немає слідів полегшення. Бабуся й дідусь, які щойно пережили ковід, залишилися в Ірпені без зв’язку, води та електрики. «У мене тато росіянин. Він 1937 року народження. Він пережив Другу світову війну. І тепер дожив до того, що його вбивають росіяни», – крізь сльози говорить Варина мама Наталія.
З першого погляду не скажеш, що Варі сім років. Чи то вона виглядає старшою за свій вік, чи то війна змусила її швидко подорослішати. Посмішка на обличчі дівчинки майже не з’являється. Розмовляє вона неохоче. На слова, що вона обов’язково має одужати, Варя лише втомлено опускає очі.
На питання, чого вона найбільше бажає, Варя каже: «Найдужче хочу додому і щоб припинилася війна».
Війна на подвір’ї
Тіло чотирирічного малюка здається занадто крихітним на тлі всіх приладів та постатей навколо нього. Він нерухомо лежить на животику, поки його обстежують і оперують. Майже на половину спини у нього кривавий червоний прямокутник – мінно-вибухова рана.
Хлопчик саме повертався додому з татом, коли в подвір’я їхнього київського будинку влучив снаряд. Професор Анатолій Феодосійович Левицький обнадіює: рана складна, але спинний мозок та внутрішні органи вціліли. «Скільки часу піде на первинне заживлення, важко сказати. Думаю, не менше місяця», – втомлено коментує він після операції.
Наступні кілька днів дитину чекають регулярні перев’язки під загальною анестезією. На щастя, загрози його життю немає. Та скільки часу до повного одужання малюк проведе у лікарняній палаті невідомо.
Наймолодша пацієнтка
Дівчинці, яка лежить в одній з палат «Охматдиту», лише місяць. Вона тут не через поранення – немовля почувається чудово. Та це лише завдяки мамі, яка прикрила її своїм тілом під час обстрілу Києва.
Ольга з Дмитром спали неспокійним сном молодих батьків, коли в дитсадок біля їхнього дому влучив російський снаряд. «Я прокинувся від того, що Оля кричала. Це супроводжувалось звуком розбитого скла, сигналізацій. Пожежа, тріск. Катастрофа… Коли Оля підняла голову, кров з її обличчя крапала просто на малу», – Дмитро в найменших деталях пам’ятає той ранок.
Швидка забрала Ольгу з дитиною до «Охматдиту». З її тіла витягнули безліч уламків скла і металу. Разом з донькою вони залишаються в лікарні.
Згодом Дмитро повернувся до квартири і зафільмував наслідки вибуху. Вікна вибиті разом з дерев’яними рамами. На ліжку – уламки скла і дверцята шафи. На дитячій ванночці – велика пляма крові. Броньовані двері вигнулись і більше не зачиняються. «Ось увесь русскій мір. Ось до чого це призводить», – примовляє він, і під кожним його кроком тріскає бите скло.
Зникла біла пов’язка
Очі чотирнадцятирічного Юри проникливо дивляться в камеру. Під чорним худі він ховає руку з двома вогнепальними ранами. 17 березня в окупованій Бучі російський солдат розстріляв тата хлопця на його очах, а потім спробував убити його самого.
Руслан зі своїм сином Юрою шукали гуманітарну допомогу. Найбільше були потрібні ліки від високого тиску та бензин для генератора – в місті вже тиждень не було газу й електрики. «Ми їхали на велосипедах, коли з-за будинку вийшов російський військовий. Ми зупинилися, підняли руки, сказали, що в нас немає зброї. Але солдат почав стріляти по батьку. Він упав. Далі військовий почав стріляти по мені, дві кулі потрапили в руку. Я повалився на землю. Солдат ще вистрелив в капюшон, але куля не зачепила голову», – розповідає підліток.
Юра лежав на землі, поки солдат не пішов. Він зрозумів, що батько вмер відразу. Руслан встиг лише крикнути – і повалився на землю з розплющеними очима і піднятими руками.
Алла, мама Юри, показує фотографії мертвого чоловіка на своєму телефоні. Моторошні знімки в галереї слугують доказом його смерті та злочинів російських військових. Знадобилося два дні, щоб просто забрати тіло з узбіччя дороги. Усім, хто намагався поховати чоловіка, солдати погрожували: «Відійдіть, бо ляжете поруч». Тричі Алла ходила до російських окупантів, щоб отримати дозвіл. Коли Руслана нарешті забрали, з ним вже не було жодних цінних речей. З руки зникла біла пов’язка, що позначала мирного мешканця.
Його поховали у дворі будинку. За тиждень до того йому виповнилося 47.
Наступного дня, після особливо сильних обстрілів, у місті відкрили зелений коридор. Алла з трьома дітьми і свекрухою йшла до місця збору тією ж вулицею, на якій вбили Руслана. З білими пов’язками і прапором, під звуки вибухів та повз дула російської зброї. Щомиті прощаючись з життям. «Отака історія. Я навіть в найгіршому сні не могла уявити, що таке може бути», – голос Алли тремтить і затихає.
Тиждень у темряві
«Голова трохи болить, а так почуваюся прекрасно». Голова Соні поголена і вкрита товстим шаром бинтів. Нещодавно їй зробили трепанацію черепа, щоб дістати з мозку уламок російського снаряду.
Софійка з мамою саме заклеювали вікна навхрест, щоб захиститися від обстрілів, аж раптом шум, крик: «Соню, біжи!», а далі темрява та короткочасне повернення до свідомості у підвалі.
Дівчинку з пораненням голови батьки відвезли в одну з лікарень Миколаєва. Першу операцію Соні робили просто під час обстрілів. «Прокинувшись в лікарні, я думала, що трошки побула без свідомості. А мама мені каже, що сім днів. Я була в шоці», – розповідає дівчинка.
Майже місяць Софійка жила з уламком у голові. Він зайшов на величезну глибину – між півкулями мозку Соні, біля великої судини. Витягувати його було ризикованою справою. Але вибору не було: шматок заліза провокував запалення і спричиняв жахливий біль. На щастя, фахівцям з «Охматдиту» вдалося видалити його максимально обережно, щоб не травмувати мозок дівчинки.
Соня лежить у підвалі лікарні, адже спускатися в укриття під час повітряних тривог було б просто неможливо. Тут вона наново вчиться рухати рукою – через уламок її праві кінцівки майже не працювали. Та для дівчинки немає нічого неможливого. Вона має твердий намір якомога швидше пройти реабілітацію, щоб грати на гітарі і стати професійною художницею.
Кожного дня таких історій, на жаль, тільки більшає. Найменше, що ми можемо зробити – фінансово допомогти Охматдиту і пораненим дітям. А єдиний спосіб раз і назавжди зупинити дитячі страждання – це посприяти Україні в боротьбі з жорстокою та безглуздою російською агресією.
