Врятовані з міста зруйнованої “Мрії”: історія родини біженців з Гостомеля

Початок пекла

Невелике затишне селище міського типу Гостомель, що зовсім поряд з українською столицею, зустріло війну одним із перших. Це передмістя Києва активно розвивалося протягом останніх років: було зведено багато комфортних житлових комплексів, розбудовувалась інфраструктура та місця для відпочинку. Гостомель є популярним місцем для життя серед молодих сімей з дітьми. 

Однак, прославив Гостомель міжнародний вантажний аеропорт “Антонов”. Саме тут знаходиться база найбільшого та найпотужнішого у світі транспортного літака Ан-225 “Мрія”. Цей повітряний гігант був сконструйований та виготовлений київським КБ ім. Антонова та є гордістю України. Унікальний літак вважається найважчим у світі з максимальною злітною вагою 640 тон. Він внесений до Книги рекордів Гіннеса за його 240 рекордів.

Родина Хохуд лише нещодавно зробила ремонт в своїй квартирі в Гостомелі та любила спостерігати за злетом і посадкою літака «Мрія» з вікна власної кухні. Вранці 24-го лютого 2022 року з того самого вікна вони побачили, як близько 30-ти ворожих гелікоптерів обстрілюють аеропорт “Антонов” та житлові будинки поряд. Увечері того ж дня в результаті чисельних повітряних атак ворожою авіацією українська “Мрія” була знищена.

“Всередині все одночасно пекло і холонуло від страху, невизначеності, невідомості. Тоді я ще не знала, що з цим відчуттям мені доведеться прожити найближчі три тижні”, – згадує Лариса свої емоції в мить, коли почула перші вибухи.

За її словами, жодних сповіщень від органів місцевої влади, звуків сирени чи будь-якої інформації на той момент ще не було. Вони бігли в підвал, коли вже чули вибухи, і не знали, яким чином можливо безпечно евакуюватись. Тому вирішили поки залишатися вдома. Тим більше, після того, як на власні очі побачили розстріляних та поранених сусідів, які намагалися самостійно виїхати, але потрапили під перехресний вогонь російських військових.

Вкрадена весна

“Ми мали багато перспективних планів щодо роботи навесні. Я 25 лютого мала влаштуватися шеф-редактором на соціальний телевізійний проєкт, у чоловіка було багато замовлень щодо ремонту на оздобленні різних об’єктів будівництва, син готувався до чергового звітного концерту учнів музичної студії, він з 3 років грає на скрипці (метод Сузукі)”, – згадує тепер вже нездійснені плани їх родини Лариса Хохуда.

Жінка працює сценаристом на українському телебаченні вже 15 років. Вона брала участь у десятках телевізійних проєктів групи StarLightMedia (Київ) переважно соціальної тематики: сімейні реаліті-шоу, програми, де учасникам надавали психологічну чи медичну допомогу тощо. Вибухи російських ракет скасували всі заплановані зйомки і зруйнували всі плани на майбутнє її родини.

Російський полон

Третього березня російські військові ввірвалися в квартиру родини Лариси. Разом з ними у квартирі перебували їхні сусіди з маленькою дитиною.

“Ми сиділи і чули, як вони вибивають та розстрілюють двері на 1-му поверсі, піднімаються вище. Ми жили на 6-му. Все тіло стало холодним і наче в невагомості, діти затихли. Мій чоловік та сусід були готові до того, що їх заберуть. Всі мовчали і чекали. Це була мертва тиша. То для мене був найстрашніший момент”, – згадує українка.

Родині Лариси пощастило: їх не вбили, як інших, і навіть не зґвалтували жінок. Однак, російські військові одразу забрали в людей телефони та провели в їхній квартирі два дні. Чому їх не вбили? Жінка наголошує, що ті військові були скоріше винятком з правил, тому з ними вдалося налагодити контакт та вмовити не вбивати.

“Я 15 років працюю на телебаченні, маю досвід спілкування з тисячами різних людей, практично завжди одразу розумію, з якою людиною маю справу, і як саме з нею краще спілкуватися. Тому проаналізувавши слова, особливості мовлення, поведінки та вигляд військового, який першим зайшов до нашої квартири, вирішила заговорити до нього. (…) Я з ними двома багато розмовляла. Обрала таку стратегію, бо так мені було спокійніше, так я могла контролювати, що вони роблять в даний час, які думки в їхніх головах. В такий спосіб я і моя родина ставала для них персоналізованою. Квартири сусідів були знищені, все майно зіпсоване”, – розповідає Лариса.

Зрештою вороги пішли, а родина Хохуд та ще близько 60-ти сусідів провели тиждень в холодному підвалі при температурі +10 °C. Увесь цей час зовні постійно бомбили.

“Воду сточили з труб, готували їжу на туристичному газовому балоні, кожен у підвалі отримував 150 мл супу на день, вбиральнею було звичайне відро. Діти гралися, але тихо. Раз на день ми їх виводили на кілька хвилин на вулицю, щоб постояли біля дверей та їхні очі трохи адаптувалися до світла”, – згадує українка.

За цей час їхній будинок пережив ще чотири так звані зачистки російських військ. “Телефони знищили, бо боялися коригувальників. Будинок використовували як базу та склад боєприпасів. На городах сусідніх приватних будинків організували дві вогневі точки. Вони з них гатили по наших захисниках, а ті не могли відповісти, тому що знали, що в підвалах будинків мирні люди”, – розповідає Лариса.

Евакуація

Знов щасливий випадок. Одній з сусідок вдалося зберегти телефон і вона додзвонилася до свого чоловіка-пожежника ДСНС. Так вони дізнались про евакуацію погодженим “зеленим коридором”. На машині з вибитими вибуховою хвилею вікнами та розбитим лобовим склом родина Хохуд з сусідами, взявши з собою лише кілька рюкзаків, рушили евакуаційною колоною.

“Ми залишали спогади, фото, дорогі серцю речі, наш затишок, наш ДІМ, але нам треба було рятувати життя. Було настільки важко, що ми, наче закам’яніли, не могли плакати”, – згадує Лариса.

“Вздовж дороги ми бачили спалені та розстріляні авто, тіла людей, зруйновані будинки, спалені магазини. Я намагалася так посадити сина, щоб він не бачив наслідків того пекла, і щоб не так дув вітер. Надворі було -3°C. Син таки щось побачив, опустив голову і тихо сказав: «СУКИ!». Страшно було, коли колона невідомо чого раптом зупинялася. Вже просто не вистачало нервів. Нарешті ми доїхали до першого блокпоста, де були російські військові. Я бачила, як вони з автоматами підходять до кожного авто і щось говорять. Наше авто зупинилося навпроти спаленого цивільного авто, біля якого лежало обпечене тіло. Просто на асфальті Житомирської траси. Лежало тіло” , – згадує Лариса Хохуда.

Дорога до Ірландії

Потім був довгий шлях потягами, авто та літаком за маршрутом Київ-Львів-Вроцлав-Кельн-Дублін-Кінвара. У Львові до Лариси приєднались її старша донька та батьки, звідки вони разом вирішили прямувати до Ірландії, куди раніше виїхали їх куми. Протягом всього шляху їм допомагали друзі та зовсім незнайомі люди, волонтери. Надавали прихисток, годували, а польська вчителька музики навіть подарувала 4-річному Захару маленьку скрипку, бо свою він залишив у Гостомелі. Натомість хлопчик віддав жінці шматочок шоколаду “Toblerone”, який беріг ще з гостомельського підвалу.

Ірландія та маленьке містечко Кінвара зустріли привітно. Місцеві мешканці провели для українців екскурсію та навіть влаштували для них свято на День Матері, принесли іграшки та смаколики дітям. “Ми щиро раділи і святкували. Вперше з 24 лютого”, – каже Лариса.

У центрі для біженців допомогли оформити документи, нагодували, видали найнеобхідніші речі, а наступного дня поселили до готелю. Там родина зможе жити 2-3 місяці. Згодом українських біженців планують поселяти в ірландські сім’ї. Також українцям пропонують роботу, дітей влаштували в садочок та школу.

“Ми безмежно вдячні Ірландії й готові працювати та бути корисними країні, яка нас прихистила”, – наголошує Лариса Хохуда, проте, додає, що всі вони мріють одного дня повернутися до рідного Гостомелю, щоб відбудовувати місто та допомагати українцям, які постраждали від війни, зокрема дітям з посттравматичним синдромом. “А найбільше я мрію, як і мільйони українських жінок, міцно обійняти свого чоловіка, який залишився в Україні”.