Єдиний вихід — поразка Путіна. Енн Епплбаум — про те, до чого приведуть компроміси з Путіним у війні Росії проти України
Історик та журналіст Енн Епплбаум у матеріалі для The Atlantic пояснює, чому спроби запропонувати російському президентові компроміс, який рятує його обличчя, не завершить війну, а збільшить шанси на агресію у майбутньому
Вислів «з’їзд з автомагістралі» має приємний фізичний сенс, що нагадує об’єкт, який можна побудувати з бетону та сталі. Але зараз будь-хто, хто каже про «з’їзд з дороги» в Україні(англійською «off-ramp» також означає пропонований як вихід із ситуації мирний компроміс — НВ) використовує цей термін метафорично, маючи на увазі угоду, яка могла б переконати Володимира Путіна зупинити його вторгнення. Дехто вважає, що такий «з’їзд» можна було б легко побудувати, якби дипломати доклали зусиль або Білий дім не залишався таким войовничим. Це хороша ідея. Однак, на жаль, припущення, що лежать в основі цього переконання, є помилковими.
Перше припущення полягає в тому, що президент Росії хоче покласти край війні, що йому потрібен компроміс і насправді він шукає спосіб зберегти обличчя і уникнути, за словами президента Франції Еммануеля Макрона, подальшого «приниження». Це правда: путінська армія погано себе показала у війні, російські війська несподівано відступили з півночі України і принаймні тимчасово відмовилися від ідеї знищення української держави. Вони зазнали значно більших втрат, ніж будь-хто очікував, втратили значну кількість озброєння і продемонстрували більшу логістичну некомпетентність, ніж припускали багато експертів. Але тепер вони перегрупувалися на сході та півдні України, де їхні цілі залишаються сміливими: вони прагнуть вимотати українські війська, а також міжнародних партнерів України і виснажити українську економіку, яка, можливо, вже скоротилася наполовину.
Російська економіка, яку підтримують доходи від нафти і газу, переживає набагато менш серйозну рецесію, ніж українська. Російську армію, яка не дбає про громадську думку, схоже, не хвилює, скільки її солдатів загине. З усіх цих причин Путін цілком може вважати, що він має перемогти у довгостроковій війні на виснаження не лише на півдні та сході України, але, зрештою, у Києві та за його межами. Напевно, саме це досі кажуть російському народу кремлівські пропагандисти. На державному телебаченні російська армія тріумфує, російські солдати захищають мирних жителів, а лютують лише українці. За невеликими винятками ніхто не готував російську громадськість до чогось іншого, крім тотальної перемоги.
Де докази того, що Путін відмовився від цієї ідеї?
Друге припущення, висунуте прихильниками «з’їзду з магістралі», полягає в тому, що Росія, навіть якби вона почала переговори, все одно не дотримувалася б підписаних нею угод. Навіть звичайне припинення вогню має включати поступки з обох сторін, а щось суттєвіше вимагатиме довшого списку зобов’язань та обіцянок. Але цинічна нечесність є нормальною частиною російської зовнішньої політики, а також внутрішньої пропаганди. Напередодні війни російські високопосадовці неодноразово заперечували намір вторгнутися в Україну, російське державне телебачення висміювало попередження Заходу про вторгнення як «істеричні», а Путін особисто пообіцяв президенту Франції, що війни не буде. Нічого з того не було правдою. Не можна також вірити жодним майбутнім обіцянкам російської держави, поки вона перебуває під контролем Путіна.
Не схоже, щоб Росія була зацікавлена у приєднанні до численних договорів, яких вона теоретично зобов’язана дотримуватися, включно з Женевською конвенцією та Конвенцією ООН про геноцид. Поведінка російських військ у цій війні демонструє, що не існує міжнародної угоди, на дотримання якої Путін міг би розраховувати. Хоч би що він пообіцяв під час мирних переговорів, західним чиновникам доведеться керуватися тим, що будь-яке українське населення, передане Росії, зазнає арештів, терору, масових пограбувань і зґвалтувань у безпрецедентних масштабах, що українські міста всупереч волі народу будуть приєднані до Росії, і що, як і в 2014 році, коли російські маріонетки на Донбасі погодилися на перемир’я, будь-яке припинення вогню було б тимчасовим, яке триває лише доти, доки російська армія не перегрупується, не озброїться і не почне наступ знову. Путін чітко дав зрозуміти, що знищення України є для нього важливою, навіть екзистенційною метою. Де докази того, що він відмовився від цієї ідеї?
Третє припущення полягає в тому, що цей український уряд чи будь-який інший український уряд політично здатний обміняти свої території на мир. Зробити це означало б винагородити Росію за вторгнення та визнати, що Росія має право викрадати лідерів, вбивати мирних жителів, ґвалтувати жінок і депортувати будь-кого з території України. Який український президент чи прем’єр-міністр може погодитись на цю угоду та залишитися на своїй посаді?
Російська жорстокість також означає, що будь-яка тимчасово відступлена територія рано чи пізно стане джерелом заколоту, бо українське населення в жодному місці не зможе пообіцяти нескінченно терпіти такі страждання. Партизани у місті Мелітополі, окупованому з перших днів війни, вже стверджують, що вбили кількох російських офіцерів і здійснили диверсії. Підпілля зароджується в окупованому Херсоні та з’явиться в інших місцях. Поступка території для угоди тепер просто спричинить новий конфлікт згодом. Припинення одного виду насильства призведе до інших видів насильства.
Це не означає, що війна може або має тривати вічно або що дипломатії взагалі не місце. Це також не означає, що американці та європейці повинні бути сліпі до реальних викликів, які затягнутий конфлікт створить для України. Західна коаліція, яка підтримує Київ, безумовно, може дати збій, хвиля адреналіну, яка досі давала рух українській армії та керівництву, може послабшати. Економіка України може погіршитися, що зробить боротьбу набагато складнішою чи навіть неможливою.
Але навіть у цьому випадку «з’їзд з магістралі» залишається неправильною метафорою і неправильною метою. Захід не повинен пропонувати Путіну звернути з дороги. Нашою метою, нашим ендшпілем має бути поразка. Насправді, єдине рішення, яке дає хоч якусь надію на довготривалу стабільність у Європі, — це швидка поразка або навіть, за словами Макрона, «приниження» Путіна. Щиро кажучи, російський президент не тільки повинен припинити війну, він повинен зробити висновок, що війна була жахливою помилкою, яку неможливо повторити. Ба більше, люди, які його оточую, — керівники армії, спецслужб, бізнес-спільноти — повинні дійти такого самого висновку. Згодом має погодитися з цим і російська громадськість.
Поразка може набувати кількох форм.
Вона може бути військовою: Білий дім тепер має збільшити не лише рівень, а й швидкість своєї допомоги Україні; він повинен надати зброю далекої дії, необхідну для повернення окупованої території, і, можливо, також допомогти у швидкому розподілі цієї зброї. Поразка може бути економічною, набувши форми тимчасового газового та нафтового ембарго, яке остаточно відріже Росію від джерела її доходів і триватиме щонайменше до закінчення війни. Поразка може включати створення нової архітектури безпеки, заснованої на нових видах гарантій безпеки для України, або навіть своєрідне членство України в НАТО. Хоч якої б форми воно набувало, воно має суттєво відрізнятися від Будапештського меморандуму 1994 року, в якому Україні пропонувалися гарантії безпеки, які взагалі нічого не означали.
Поразка може також включати ширші санкції не лише щодо кількох обраних мільярдерів, а й щодо всього російського політичного класу. Фонд боротьби з корупцією, який очолює російський дисидент Олексій Навальний, котрий перебуває в ув’язненні, склав список з 6000 «хабарників і паліїв війни», тобто політиків і чиновників, які сприяли війні та режиму. Європарламент уже закликав до санкцій проти цієї групи. Якщо підуть і інші, можливо, когось із керівної еліти, нарешті, вмовлять почати шукати нову роботу або, принаймні, почати говорити про те, як досягти змін.
Хоча такі заяви вважаються недипломатичними, американська адміністрація чітко розуміє, що поразка, маргіналізація чи усунення Путіна — єдиний вихід, що забезпечує довгострокову стабільність в Україні та в решті Європи. «Путін, — сказав Джо Байден у березні, — не може залишатися при владі». У квітні Ллойд Остін заявив, що сподівається «побачити, що Росія буде ослаблена настільки, що вона не зможе робити те, що вона зробила, вторгнувшись в Україну». Обидві ці заяви американського президента та його міністра оборони були сприйняті як прорахунки або як політичні помилки — необдумані зауваження, які могли спричинити роздратування у росіян. Щиро кажучи, вони були наполовину сформульованими зізнаннями непривабливої реальності, з якою ніхто не хоче стикатися: будь-яке припинення вогню, що дозволяє Путіну здобути хоч якусь перемогу, буде нестабільним за своєю суттю, бо воно підштовхне його до нової спроби. Перемога у Криму не задовольнила Кремль. Перемога у Херсоні теж не задовольнить Кремль.
Я розумію тих, хто побоюється, що перед неминучою поразкою Путін спробує застосувати хімічну або ядерну зброю; Я хвилювалася щодо цього на початку війни. Але відступ із Києва та Харкова свідчить про те, що Путін усе-таки не є ірраціональним. Він чудово розуміє, що НАТО — оборонний союз, оскільки прийняв заявки Швеції та Фінляндії без особливих причіпок. Його генерали проводять розрахунки та зважують витрати. Вони чудово розуміли, що ціна перших успіхів Росії була надто високою. Ціна застосування тактичної ядерної зброї буде набагато вищою: вона не принесе військового ефекту, але зруйнує ще досі наявні відносини Росії з Індією, Китаєм та рештою світу.
Навпаки, справжня поразка може призвести до розплати, яка мала відбутися в 1990-і роки, коли Радянський Союз розвалився, але Росія зберегла всі атрибути та брязкальця радянської імперії — своє місце в ООН, посольства, дипломатичну службу — за рахунок інших колишніх радянських республік. 1991 рік був переломним моментом, коли росіяни мали усвідомити всю безрозсудність імперських претензій Москви, коли вони мали зрозуміти, чому так багато сусідів ненавидять і бояться їх. Але російська громадськість не засвоїла цей урок. Протягом десяти років Путін, переповнений невдоволенням, переконав багатьох із них, що Захід та решта світу чимось їм завинили і що подальші завоювання виправдані.
Воєнні втрати можуть створити реальну можливість для національного самоаналізу чи серйозних змін, як це часто траплялося в Росії у минулому. Тільки невдача може змусити самих росіян засумніватися у значенні й меті колоніальної ідеології, яка протягом десятиліть неодноразово призводила до зубожіння та руйнування їхньої власної економіки та суспільства, а також економіки і суспільства їхніх сусідів. Ще один заморожений конфлікт, ще одна схема тимчасового стримування, ще один компроміс, який зберігає обличчя, не покладе край російській агресії і не принесе постійного миру.
Оригінальна стаття: https://nv.ua/ukr/opinion/recommends/putin-ne-vidmovitsya-vid-ukrajini-enn-epplbaum-pro-te-koli-zakinchitsya-viyna-ostanni-novini-50245837.html
